Гордівниця Злата
- Автор: Крюкова Тамара Шамильевна
- Серия: Злата(Крюкова) #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Ранок
- ISBN: 966-08-0362-1
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Гордівниця Злата». Краткое содержание книги:
Златі доведеться поневірятися з мандрівними артистами, пройти через підземелля гномів та їх магічну печеру, забути минуле й світ людей — аби знову знайти свого коханого й стати прекрасною та усім милою королевою. Усім — крім непокірної Чорної герцогині.
Чи зможе юна красуня захистити себе та своїх близьких від чорних чарів? Адже для цього їй доведеться осягнути таємниці Всесвіту та зуміти змінити себе…
Гордій здригнувся. У лісовій глушині звук курантів здавався більш ніж дивним. Як тут міг опинитися годинник? Принца підганяла цікавість, і він попрямував туди, звідки доносився мелодійний дзвін, але завжди такий слухняний кінь заіржав і позадкував. Гордій ударив норовистого скакуна п’ятами по боках, підганяючи йти вперед, але той запручався. Принц розлючено хвисьнув його батогом. Пронизливо заіржавши, кінь здибився. Хлопчик схопився за поводи, щоб утриматися в сідлі, але, не в змозі оволодіти оскаженілим скакуном, упав на землю. Відчувши волю, кінь поскакав геть.
Гордій залишився один, однак це не збентежило його. Якщо десь неподалік живуть люди, вони напевно будуть раді допомогти наслідному принцу. Кульгаючи після падіння, хлопчик пошкандибав уперед. Ліс ставав усе густішим і темнішим, а може, гроза, яка насувалася, робила його таким суворим і непривітним, але хлопчик упевнено продирався крізь зарості папороті й кропиви, наче хтось указував йому дорогу.
Раптово дерева розступилися, і Гордій опинився перед фортечними стінами. З першого погляду було видно, що замок давно стоїть пусткою. Дорога, яка вела до воріт, густо поросла травою та дрібним чагарником. Стіни почорніли, ніби обвуглилися після пожежі. Подекуди в тріщинах стирчала молода березова поросль. Головна вежа похилилася. Гордій із сумнівом подивився на годинник. Невже він чув у лісі бій цих покручених курантів? У покинутому замку було щось лиховісне, але все-таки вигляд витвору людських рук вселив у Гордія спокій, і він рушив до воріт.
Грозова хмара опустилася ще нижче. Верхівки ялин розпороли її, і на землю впали перші великі краплі. Поки дощ не припустив щосили, Гордій понісся до рятівного даху. Він прожогом влетів у відчинені навстіж ворота, перетнув двір і, забігши на ґанок, штовхнув дубові двері. Поіржавлені петлі напружено заскрипіли, але двері піддалися, пропускаючи гостя усередину. Тільки-но Гордій опинився під дахом, як на землю повалилися потоки зливи. Стихія відрізала принца від зовнішнього світу, змушуючи залишитися тут.
Принц сподівався побачити сліди згарища, але, незважаючи на запустіння, у замку ніщо не говорило про лихо. Судячи з усього, колись тут жив дуже багатий вельможа: оздоблення кімнат було гідне королівського палацу. Навіть поховані під віковим шаром пилу меблі виглядали шикарними. Світло ледве проникало усередину через вітражі, затягнуті густою вуаллю павутини. Відчуваючи себе першовідкривачем, Гордій вирушив досліджувати своє тимчасове пристановище.
Переходячи з кімнати в кімнату, хлопчик з цікавістю розглядав кумедні дрібнички й гобелени на стінах. Незабаром він опинився в залі, посеред якої стояв білий рояль. На стіні висів портрет темноволосої дівчини дивовижної краси. У ній було щось загадкове й чаклунське. Гордій ніколи не зустрічав її серед придворних. Цікаво, де тепер ця таємнича незнайомка й чому вона залишила замок?
Раптом він почув чийсь смішок. Хлопчик злякано повернувся та побачив стару з видовженою лисячою фізіономією, у полинялій рудій спідниці й такому ж капорі. Вона почимчикувала до принца. Гордія пройняв холодний піт. Стара не залишала слідів. На паркеті, де вона ступала, як і раніше лежав незаймано рівний шар пилу. Не в змозі поворухнутися, хлопчик приріс до підлоги від страху. Нічого дивного, що замок пустує, якщо тут живуть привиди.
— Згинь, провалися! — пролепетав Гордій.
Перехопивши його погляд, стара посміхнулася і змахнула шлейфом спідниці. Мов від помаху чарівної палички на підлозі за нею простягнувся ланцюжок слідів.
— Який же ти полохливий, — хихикнула стара. — Тобі нема чого боятися. Я можу тобі стати в пригоді, Гордійчику.
— Звідки ти знаєш моє ім’я? — запитав принц, поступово отямлюючись і зметикувавши, що стара не наважиться заподіяти шкоди синові короля.
— Робота в мене така — усе знати та відати. Мене так і називають: Віщунка. Ох і багато я таємниць звідала за свій вік! Одну можу й тобі розповісти. Про тебе та про Глібчика.
— Про брата?
— То ж бо й є, що не брат він тобі. Тільки один з вас справжній принц крові, — сказала Віщунка.