Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Серия: Україна–Русь #3
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 978-966-10-4534-6
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга». Краткое содержание книги:
Дослідження буде корисне для тих, хто цікавиться правдивим, несфальшованим описом подій минувшини.
Послухаємо ще одного російського історика:
«В Москве не замещали патриаршей кафедры, ожидая возвращения Филарета (батька царя Михайла. — В.Б.). Тотчас по возвращении Филарета «приходили к государю власти — бояре и всем народом московским били челом государю, чтобы он упросил Филарета быть патриархом»; освященный собор иерархов вынес постановление, что «опрочь Филарета Никитича патриархом быть некому». 22 июня 1619 года состоялось наречение Филарета в сан патриарха, а 24 июня (за старим стилем. — В.Б.) — само постановление. Постановление совершил бывший в то время в Москве Иерусалимский патриарх Феофан» [20, с. 200].
Маємо чітке свідчення, що уже в червні місяці 1619 року патріарх Єрусалимський був у Москві. А згідно із заявами українських істориків — висвячення Київського митрополита відбулося 6 жовтня у братській Богоявленській церкві, тобто воно не могло відбутися ні у 1619, ні у 1618 році, ні пізніше, бо згідно із твердженням Павла Халебського, а йому ми можемо вірити, «на небіжчика Феофана, який перебував у Москві, вони (поляки. — В.Б.) палали гнівом, і через те він, дізнавшись про це, на зворотному шляхові вирушив через країну татар і цим урятувався від ляхів» [16, с. 39].
Яких би ми «не співали пісень», та, за свідченням авторитетних людей, патріарх Єрусалимський після 1619 року не повертався додому через Україну і цим врятувався від поляків.
Навіщо ж московські та українські історики досі «каламутять воду» в цьому питанні? Відповідь надзвичайно проста: московська церква і цього разу хотіла бути попереду української. Вони навіть плекали думку в подальшому ствердити, що українського митрополита Іова Борецького висвятив московський патріарх, отой знаменитий Філарет. Та врешті-решт зрозуміли, що запускати такого «доважку брехні» не слід — дуже багато матеріалів, пов’язаних з цими подіями, залишилось у світових першоджерелах: українських, польських, турецьких, молдавських тощо.
Безсумнівно, що московська історія бажала приховати свій принизливий стан 1618 року, коли перед останнім штурмом Москви гетьманом Сагайдачним московити вийшли, очолювані Єрусалимським патріархом Феофаном, хресним ходом з Москви просити гетьмана не руйнувати останнє православне царство, хоча й було воно у ті роки — татарським.
Також немає жодного сумніву, що висвячення Київського митрополита відбулося у жовтні місяці 1617 року, а Московського патріарха — у червні 1619 року. Київський митрополит у ті роки підпорядковувався Константинопольському патріарху.
Тому не можна заперечувати, що все це могло відбутися зі згоди Константинопольського патріарха, а отже, й османського султана.
Як же ставилася до цих подій польська влада?
Звичайно, — негативно, скоріше — навіть вороже. Як зазначає український історик — доктор історичних наук Петро Сас, «…повідомлення документального характеру про П. Сагайдачного збереглися лише з 1615 року. Йдеться про лист 4 березня 1615 р. Лукаша Сапєги… до свого брата — литовського канцлера Льва Сапєги, у якому мова про вчинений татарами 11 лютого напад на Київщину,.. (де він скаржиться. — В.Б.) на «якогось козацького полковника Сагайдачного, який мав до трьох тисяч козаків» [227, с. 151].
Тому не будемо оповідати про взаємовідносини поляків з українськими козаками до 1616 року. Ми говоритимемо переважно про часи гетьмана Сагайдачного та його добу.
«Вірогідніше, на початку 1617 р. (українські козаки скинули Петра Конашевича-Сагайдачного. — В.Б.)… з гетьманства… Після Сагайдачного гетьманом Війська Запорозького став Дмитро Богданович Барабаш» [227, с. 156].
Слід зазначити: ще з тих пір серед запорозьких козаків були два табори: пропольський та промосковський, а отже — антимосковський та антипольський. На мою думку, гетьман Сагайдачний був переконливим антимосковським політиком, але, одночасно, жорстко обстоював інтереси українців перед польською владою.
Не дивно, що будучи гетьманом, він дав згоду підтримати польського королевича Владислава у його претензії на московський престол, тим більше, що цього бажала так звана «московська семибоярщина» на чолі з Федором Микитовичем Романовим.
Тому не дивно, що «Козаки розпочали бойові дії на московських землях вочевидь не з власної ініціативи, а зі спонукання польського уряду. У цей час королевич Владислав мав намір здобути корону московського царя, яку йому пообіцяли московські бояри ще 1610 року. Аби підкріпити це бажання королевича силою, на великому сеймі 1616 р. ухвалили набрати 10-тисячну армію, з якою Владислав мав вирушити до Москви. На сеймі вирішено було… залучити… (запорозьких козаків. — В.Б.) до московського походу королевича… Уже в січні 1617 р. запорозькі козаки захопили Оскол і спробували взяти штурмом Воронеж. Однак невдовзі царським силам вдалося витіснити козаків з московської території. Тих, кого захоплювали у полон, вішали та садовили на палі» [227, с. 156].