Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
Все замовкло навкруги. Навіть вітер притих і горобці принишкли. І лише через довгу хвилину по київському валу прокотилося ледве чутне людське зітхання — о-ох! Та й воно зразу розтануло, ніби його й не було.
Дмитро простягнув униз руки, ніби хотів вихопити сина з ворожого кільця і перенести на вал, в оточення рідних людей, а Ілля рвонувся йому назустріч, але міцна Жадігерова рука притримала його.
Менгу розплився в хижо-солодкій усмішці.
— Упізнав-таки сина, Думитре-бею? Упізнав! Тепер, гадаю, ти розумієш, що ми недарма привезли його сюди. Відчини нам ворота міста — і матимеш сина! Живого, здорового! Киюв залишиться цілим, неушкодженим, люд киювський сидітиме в своїх житлах, як і сидів, а дзвони ваших церков і ваші бородаті шамани-попи прославлятимуть тебе вічно під Вічним Небом — за здоровий глузд і добре серце! Послухайся моєї поради — здайся на милість нашого справедливого Саїн-хана! Здайся! Стань нашим андою[86], союзником і йди разом з нами на вечірні країни!
Дмитро вислухав його мову і зразу ж відповів:
— Ні, цього не буде! Київ без бою ми не здамо!
Менгу налився кров'ю.
— Нерозумний! Що ти робиш? Ти прирікаєш сина на люту смерть! Даю тобі ніч на роздум, а завтра, якщо не вийдеш з поясом на шиї і по вашому орусутському звичаю з хлібом-сіллю, ми ось тут, на цьому місці, зламаємо йому хребта і кинемо здихати, а ти дивитимешся на його муки і проклинатимеш ту мить, коли Вічне Небо відібрало у тебе розум і ти відмовився піти на угоду з непереможними йєка-монголами, не захотів стати нашим побратимом, щоб спільно воювати проти наших ворогів! Невже у тебе, орусуте, кам'яне серце? Подумай!
Почувши ці слова, Дмитро схитнувся. Його підтримали сини Микола та Степан, що, як і батько, занімівши, слухали цю мову.
— Боже! — простогнав Дмитро. — Бідний Ілля! Нещасний сину мій! Краще б тобі не з'являтися було на білий світ! Краще б мені було померти вчора, ніж сьогодні я маю завдавати тебе на люті муки! Боже! Ти ж знаєш, що Києва я не здам! Не здам, хоч би мала загинути вся родина моя! Навіщо ж ти, Боже, не прибрав мене раніше? Навіщо посилаєш мені такі жорстокі, нелюдські випробування?
— Тату! — гукнув Ілля. — Я готовий на все — на смерть і на муки! Не піддавайся нечестивцям! Бо все то — обман! Об однім прошу — не кажи матері та сестриці Янці, що я тут і що мене чекає завтра. Хай вони не знають цього! Їм легше буде! А ти — тримайся! За мене не думай! Захищай Київ! Обороняй його до кінця! І хай я буду першою жертвою в цій обороні! Прощай, батьку! Прощайте, братове!
Він хотів сказати ще щось, але його заступив собою ведмідькуватий Жадігер.
— Досить!
А Менгу спитав Добриню:
— Що сказав наостанку темник Думитро? Згоден він здати Київ чи ні?
— Ні.
— І навіть страта сина не лякає його?
— Лякає. Але Києва здавати не збирається!
— О Вічне Небо! О Високе Небо! Мангуси затьмарили його розум! Нещасний!.. Чи ж він до кінця уторопав, що завтра його син лежатиме тут і конатиме в страшних муках? Ти правильно йому розтлумачив?
— Він знає про це.
— Тоді нам нічого більше робити тут! — з досадою вигукнув Менгу і повернув коня назад.
4Темна осіння ніч важко налягла на Київ та його околиці. На заборолах — чатові. Вони чутко вслухаються в темряву, що стає ще густішою від далеких татарських багать, що оперезали місто. Там форкають коні, гавкають собаки, ремиґає захоплена по селах на м'ясо худоба, перегукуються караули.
А в місті — темно і тихо. Ні багать, ні голосних розмов. Ніби страшне Батиєве нашестя всім заціпило вуста. Навіть собак не чути, які в мирні часи нерідко валували вечорами аж до півночі. Тільки де-не-де у віконцях блимав вогник свічки чи лучини, та й той швидко згасав, ніби боявся, що його помітить ворог.
Лиш у хоромах воєводи Дмитра довго не гасне свіча. За столом сидить уся сім'я. І нікого чужого. Всі вкрай засмучені, у печалі жінки плачуть, а бояриня Анастасія схилилася на стіл, і її плечі, вкриті барвистою хусткою, здригаються від глухого ридання.
Янка, теж у сльозах, гладить матір по плечах рукою, втішає:
— Мамочко! Ріднесенька! Не плач! Чує моє серце — не загине Ілля! Не знаю, звідки в мені така віра, але вірю — не загине! Не плач, не ховай його завчасно! Та й себе разом з ним!
Всі похмуро мовчать. Микола нахилився батькові до вуха — шепоче:
— Ілля ж просив не казати матері…
Воєвода скрушно стенає плечима.
— Ну, як же не сказати? Все одно дізналася б…
А бояриня судорожно хапає Янчині руки, цілує їх, притискає собі до обличчя, мов шукає в них розради й захисту, а потім знову заходиться відчаєм: