Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
Думи були важкі і гнітили душу.
Ще рік тому він ніяк не сподівався, що йому доведеться очолювати оборону Києва. Навіть у думці такого не мав. Завжди у Києві був князь. Не цей — так інший. Але князь! Він і був військовим вождем дружини і всього київського ополчення, він думав або мав думати про все: про зброю, про дружину, про людей та припаси для них на випадок облоги.
Правда, Київ давно вже став не той, що був раніше. Колись Київ був столицею всієї Руської землі, матір'ю городів руських, а з часом занепав, утратив не тільки значення і вагу як столиця, бо від нього відокремилися більші і менші князівства, а й перестав бути вагомою військовою силою. Київських великих князів ніхто вже не слухався, не поважав і не боявся. Слухаються, поважають та бояться сильного, а нині у київського князя тільки й залишилося, що одна назва — великий. Насправді ж — ні сили, ні величі! А тепер — і князя немає! Ніхто з останніх київських князів, крім Данила Галицького, не користувався на Русі повагою і не мав такої сили, щоб повернути Києву його колишню славу, а Данило, ставши волею обставин київським князем, знехтував київським столом, бо галицький золотокований стіл здався йому ліпшим. Та насправді так і було — після загибелі Володимиро-Суздальського князівства, сплюндрованого Батиєм, Галицьке князівство залишилося єдиною силою, що могла протистояти монголо-татарам.
Отже, Київ залишився сам на сам з усією силою Степу! Город могутній — мови немає. Мабуть, наймогутніший з-поміж тих, які ще були незалежними, але людські сили у ньому обмежені, а військові ще менші, бо жоден князь не залишив тут своєї дружини. Єдиною справжньою військовою силою була київська міська залога, яку утримує боярська дума, але вона невелика. Тож уся надія на городян, здатних узяти зброю до рук, на бояр, купців, ремісників, смердів, що втекли сюди з навколишніх сіл. Але скільки їх? Десять тисяч. Ну, дванадцять від сили. А ворогів? Цікаво, скільки ж їх? Якщо подивитися з міських валів, то — тьма-тьмуща!
Дмитро зітхнув і заплющив очі. Перед його внутрішнім зором постав Київ — Гора і Поділ. Як його утримати? Куди передусім ударить Батий — на Гору чи на Поділ? На Золоті ворота? На Білгородські? Чи на Лядські? Де зосередити головні сили киян? Одних валів — кілька верстов! Якщо рівномірно розподілити воїнів, то вийде по тисячі на верству — дуже ріденько! Один рядочок — та й той не густий! А Батий, напевне ж, ударить десь в одному місці. Великою силою! Але — де? Поділ слабше укріплений, ніж Гора, його, мабуть, не варто і захищати. Але відразу переводити подільців у Верхнє місто теж нерозумно. Поки не стане ясно, де Батий готуватиме приступ, зривати їх з місця не слід.
Від думок тріщить голова. І все одно зараз нічого путнього придумати не можна. Майбутнє покаже.
В комірчину заглянув гридень.
— Воєводо, наші подають знак! Повертаються! Дмитро швидко схопився і вийшов у підворіття. Тут було темно, лише крізь грати залізного заборола у брамі пробивалося тьмяне нічне світло.
— Щось нікого не чути.
— Перебираються через рів. Зараз будуть тута. Справді, з глибокого рову долинув якийсь неясний шум, шурхіт, а потім пролунав умовний знак — скрекіт сороки:
— Скре-ке-ке-ке!
— Піднімайте ворота! — наказав схвильовано воєвода. Заскрипіли підойми, загуркотіли, намотуючись на дерев'яні барабани, ковані ланцюги — і залізні грати поволі поповзли вгору. Попід ними, пригинаючись, почали входити до міста воїни.
Хтось приніс палаючий смолоскип — стало видніше. Темні постаті все ішли і йшли, поминаючи мовчки воєводу. І раптом у цій напруженій тиші пролунало коротке і радісне:
— Батьку!
Воєвода здригнувся, розкинув руки.
— Ілля! Синку!
Ілля був зарослий, худий, одягнутий у чужий брудний одяг, але Дмитро відразу впізнав його по голосу і пригорнув до грудей. Вони відступили вбік, щоб не заважати нікому, і, обнявшись, мовчки заплакали. Біля них стали Микола, Степан та Добриня. Зупинилися також два гридні, що тримали зв'язаного полоненика.
Всі довго мовчали, аж поки Дмитро відірвав від грудей сина і не глянув затуманеним поглядом на них і не спитав:
— А це ж кого ви привели? Невже мунгал?
— Це десятник Товрул, воєводо.
— Добре, що спіймали такого птаха. Тримайте його міцно! — І звернувся до Миколи: — Втрати великі?
— Втрат немає, тату. Нам пощастило.