Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
— Ілля помирає! Син київського воєводи! Швидше! Води!
— Що з ним?
— З'їв щось погане.
— Хай не буде свинею і не жере чого не слід! Почекає до ранку!
— Дурню! Якщо він околіє, то вранці тобі хан Менгу знесе голову!
Вартовий довго мовчав — видно, обмірковував і зважував почуте. Потім вилаявся:
— Прокляття! Хай заберуть вас мангуси! Хай пожеруть вас собаки! — Але важливість звістки, видно, дійшла до нього, бо він зразу ж загукав до свого напарника, що був десь у другому кінці двору: — Хасар! Хасар! Поклич десятника Товлура! Полоненикові погано — помирає! Та бігом мені! Бігом!
Здалеку долинуло важке гупання ніг — якийсь невідомий баатур Хасар побіг будити десятника. Ось, чути, загрюкав він ногами по дощаних сходах ґанку, хряпнув дверима… Потім настала тиша.
Вона тривала зовсім недовго. За стіною чинбарні знову загупало кілька ніг, зчинилося якесь вовтузіння, ніби хтось кого душив, почувся болісний скрик, хрип — і так же раптово все затихло.
Стривожений Ілля стиснув руку Добрині, шепнув:
— Що там?..
— Не знаю… — так же шепотом відповів Добриня.
Тут грюкнув засув — і двері широко розчинилися. В їх отворі стояло кілька темних постатей. Хтось тихо покликав:
— Ілля! Добриня!
Хлопці завмерли. Це було так несподівано, що їм на якусь хвилину відібрало мову. Хто там? Свої? Звідки? Як?
Другий голос прозвучав невпевнено:
— Невже їх тут немає? То де ж вони?
Це був Степанів голос — такий характерний, що не впізнати його було неможливо. І Ілля скрикнув радісно:
— Братику! Степане! Невже це ти?
Він кинувся надвір до брата, та Добриня, що пильнував також і за хатою, де спала охорона, перехопив його.
— Тихо! Варта йде! Ховайтеся всі сюди! Тікати було пізно.
З хати вийшло двоє і попростували прямо до чинбарні, перетинаючи шлях для відступу. Вони відразу помітили б утікачів і зняли тривогу. Тому кияни — а їх було більше десятка — вскочили в чинбарню і причаїлися там.
— Всім мовчати! Говоритиму я! — пошепки сказав Добриня. — Заманю їх сюди — і прикінчимо обох! Але Микола заперечив:
— Ні, ні, хоч одного бажано взяти живцем!
— Гаразд, одного брати живцем, — погодився Добриня і застеріг: — Тихо! Наближаються! Ілля, стогни! Та дужче! Ніби тобі й справді невтерпець! Ну!
Ілля голосно застогнав, заохкав — ох, ох!
Двоє наближалися швидко, не підозрюючи небезпеки.
Кроків за десять десятник Товлур — то був його голос — запитав:
— Егей, де ти, хлопче? В сараї?
— Ойє, ойє, — глухо відповів Добриня.
Двоє сміливо вступили до чинбарні. І тут один відразу впав додолу, вражений невідворотним ударом захалявного ножа, а другий заборсався в залізних обіймах молодих гриднів, що вмить скрутили його і забили рота ганчіркою.
Він опирався недовго: його стягнули туго мотузками, поставили на ноги.
— Ходімо! — подав голос Микола. — Нас ждуть!
Сю ніч ніхто в господі воєводи Дмитра і не думав спати. Як тільки Микола та Степан з невеликою дружиною охочих гриднів почали готуватися до вилазки, воєвода наказав челяді дістати з погребів ситу та сирівець, пекти пироги, смажити м'ясо.
Двір сповнився гамором. Повсюди загорілися свічки, запалали смолоскипи. Миттю поширилася чутка, що воєвода жде молодшого сина Іллю, якого мають визволити з монгольського полону.
Здивована і вражена бояриня кинулася до чоловіка.
— Дмитре, що ти затіяв? Чому зі мною не порадився? А якщо не пощастить визволити Іллю? Що тоді? Навіщо цей пир?
Дмитро узяв її за плечі — заглянув в очі. Він знав — може не пощастити. Більше того, він знав, що сю ніч може втратити не тільки Іллю, а й Миколу та Степана, бо вилазка може закінчитися по-різному — і щасливо, і нещасливо. Тоді навіщо ж ці приготування?
— Кріпись, мати, — сказав він якимось дивним, незвичним голосом. — Нині нас спіткає або велика радість — і ми зустрінемо сина Іллю, або…
Він запнувся.
Бояриня відсахнулася. Очі її округлилися від страху.
— Або?.. Що ти хочеш сказати? Дмитре!
— Або ж ми втратимо всіх синів — ось що я хочу сказати! — Дмитрів голос здригнувся. — Я зрозумів це в ту мить, коли погодився на вилазку. Ось чому я наказав готувати вечерю. Це буде або велика наша радість, або велике горе — і на той випадок, і на інший потрібна учта… Ти мене зрозуміла, мати?
Він стиснув її плечі.
— Боже, Боже! — прошепотіла бояриня. — Який час настав! Піду ж до себе — молитимуся за вас усіх, за моїх синочків!..
— Гаразд, мати, йди! Тут усе зробиться без нас. А я до Золотих воріт — ждатиму там… Там ждатиму…
…Коли сотня молодців тихо вислизнула з Києва, перебралася через рів і розтанула в густій темряві ночі, Дмитро наказав гридням опустити важкі підйомні ворота, сковані у вигляді ґрат із товстих залізних прутів, а сам сів у прибрамній ніші, біля мовчазних сторожів, і задумався.