Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
Добриню привели до юрти Менгу, дали коня.
— Сідай!
Обабіч нього зразу ж прилаштувалися кешиктени Товрула. Ще четверо стали позаду.
“Бояться, щоб не втік, — подумав Добриня і гірко усміхнувся. — Куди? Чи далеко забіжиш тут, серед такого стовпотворіння, та ще й з кангою на шиї? Відразу спіймають!”
З юрти вийшов Менгу — ковзнув поглядом по охоронцях, запитав кволо, бо почував себе хворим:
— Все готово?
— Все, каане, — вклонився Жадігер.
— Тоді рушаймо! До юрти лашкаркаші[76].
2Золотисто-шовкове шатро Батия стояло на самому шпилі крутої гори[77] над Либіддю. Ханські туленгіти та юртаджі[78] вибрали її для ставки лашкаркаші не випадково. З неї через Либідську долину добре видно Київ, усю південно-західну частину його валу з Золотими ворітьми посередині. Звідси було зручно керувати туменами лівої руки, що стали понад Глибочицею, і туменами правої руки, що обсіли місто збоку Хрещатицької долини. А на випадок орусутської вилазки ханська ставка надійно прикривалася Либіддю та її заболоченою заплавою. Перед шатром стояв позолочений, з дев'ятьма хвостами монгольських яків великоханський бунчук — тут.
Коли Менгу з почтом виїхав на Батиєву гору, небо прояснилося і туманна імла над землею розсіялась. Сюди не докочувався гомін війська, що затопило всі околиці.
Жоден голос не порушував тут незвичної тиші. Туленгіти півколом громадилися позад ханської юрти. Попереду, під тугом, шанобливо завмерли найближчі сподвижники Саїн-хана — джихангіри та найвизначніші нойони — баатури, що прибули на курултай[79]. А сам Батий стояв попереду, над схилом гори і, склавши руки на грудях, мовчки дивився на Київ. Був він одягнутий у вовчий кожух, на голові мав тимак з корсачого хутра.
Ніхто не порушував дум лашкаркаші.
Плоске обличчя Батия було жовто-сіре, непроникне. Тільки рідкі вії його вузьких розкосих очей злегка тремтіли, і це свідчило, що думка великого каана працює напружено.
Він був другим сином Джучі, якому Чінгісхан віддав, як старшому серед своїх синів-джихангірів, усі західні землі, вже завойовані і ще не завойовані, але які потрібно було завоювати в майбутньому: Ібір-Сибір, Булгар, Башкорд, Дешт-і-Кипчак, Русь і Черкес до Тімур-Кахалки[80]. Рання смерть Джучі не дозволила йому виконати наказ Потрясателя Всесвіту — завоювати ще не завойовані країни. Він помер 1227 року, за півроку до кончини самого Чінгісхана, несподіваною і страшною смертю — йому невідомі злочинці під час полювання в степу переламали хребет. Прошурхнула було чутка, що це сталося не без волі і згоди самого Чінгісхана, але зразу й погасла, бо за таку чутку рубали голови… Після смерті Джучі великим кааном Західного улуса[81] мав стати його старший син Орду, але м'якотілий добродушний Орду добровільно уступив владу своєму молодшому братові Бату, що мав не тільки тверде ім'я[82], а й твердий, жорстокий характер. Кажуть, і в цій акції проявилася воля і далекоглядність їхнього великого діда, який давно вже запримітив у молодому внукові Бату щось своє, чінгісханівське — непохитну волю, жорстокість і військові здібності… Як би там не було, Бату став володарем Синьої орди, що посіла землі від Алтаю аж до Дніпра, землі майбутньої Золотої Орди.
З Орду жив він мирно, у братерській злагоді, мав його не тільки за першого темника, а й за порадника і навіть у своїх ханських ясаках та ярликах[83] братове ім'я ставив попереду свого: “Ми, хани Орду та Бату, повеліваємо…” Мабуть, це й стало причиною того, що його прозвали Саїн-ханом, бо по відношенню до підкорених народів, до своїх монголів та навіть до нойонів та беїв був він не справедливіший, ніж Чінгісхан, Джучі чи інші джихангіри.
Виконуючи волю Чінгісхана, Бату підкорив башкирів, булгарів волзьких, саксинів, половців, черкесів і весь Північний Кавказ, половину Русі до Дніпра, а тепер, у рік Миші, розпочав свій останній, вирішальний похід на вечірні країни. І першим у цьому поході упаде йому до ніг прадавня столиця Русі — Київ. А останнім… Однак хто те знає, яке місто чи який народ упаде йому до ніг останнім? Хіба що Вічне Небо… Його великий дід, Потрясатель Всесвіту, заповів йому перед смертю дійти аж до Останнього моря. І ось він вирушив у цей грандіозний похід.
Ще влітку цього року заклав він за Ітилем, тобто за Волгою, свою нову столицю Бату-сарай і поставив перед розкішною золотою юртою чорне знамено — знак війни. Три місяці на цей заклик зі всього улуса збиралися до походу військові сили — переправлялися через Волгу і поволі, не поспішаючи, простували на захід сонця, а коли всі зібралися і перейшли Дон та Донець, Бату вирушив і сам. Він швидко наздогнав військо і пішов прямо на давно розвідані дніпровські переправи побіля Росі…