Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
— Зрозумів, Саїн-хане, — схилив голову Менгу. — Зроблю все так, як ти сказав.
— І починайте по-справжньому облягати Киюв, — додав Бату, звертаючись до всіх. — Ми вже третій день тут — тож пора обступати його так щільно, щоб жодна миша не вислизнула з міста!
Він рушив до шатра, і всі розступилися і схилилися перед ним, утворюючи широкий прохід.
3Добрині не пощастило в той день чи вночі зустрітися з Іллею. Лише наступного дня, коли після туманного ранку, що повільно піднімався з-за Дніпра, блиснуло сонце і осяяло все довкруг скупим осіннім світлом, доля звела їх віч-на-віч на майдані перед Золотими ворітьми. Їх обох привели сюди.
Тепер Добриня пильніше придивився до полоненика. Сумніву не було — Ілля. Справді — гарний. Ясні розумні очі, крутий лоб, прямий ніс, злегка закучерявлене волосся, що спадало на плечі. Все — як у Дмитра! Безперечно, це він! Бояриня не погрішила проти істини.
— Здоров будь, Ілля! — тихо привітався Добриня.
Той стрепенувся.
— Ти мене знаєш? Звідки? Хто ти?
Охоронці не звертали уваги на їхню розмову.
— Я Добриня… Цього року я бував частим гостем твоєї сім'ї, знаю боярина Дмитра, бояриню Анастасію, Янку, братів твоїх.
— Чоловіче! Просто не віриться! Ти був у нас дома? Так недавно! Як же ти опинився тут?
— Мене воєвода Дмитро послав на Рось, і я затримався на Княжій Горі, аж поки потрапив у полон.
— Як же мої? Всі живі-здорові?
— Всі живі-здорові. Янка виросла, брати поженилися…
— Ну, вони поженилися ще при мені.
— Всі за тобою побиваються… Горюють…
Ілля заплющив очі.
— Боже, Боже! Бути так близько — і не побачитися! — прошепотів крізь сльози. — Повернутися додому, та як — нещасним рабом! Та ще й на погибель киянам і своїм рідним! Краще б мені було загинути, ніж тепер бути іграшкою в руках ненависного ворога!
Добрині здалося, що Ілля до кінця не усвідомлює, для чого його привели сюди і яка жахлива смерть чекає на нього, якщо кияни не відчинять браму перед Батиєм. Звичайно, це буде жорстоко — відкрити йому всю правду. Однак іншого виходу не було. Він повинен знати все, щоб несподівана звістка під час перемов з воєводою Дмитром не застала його зненацька. Тому Добриня наважився:
— Ілля… — Він поклав руку своєму співбесідникові на плече. — Чи тобі відомо, що князя в Києві нема, а воєводою призначений твій батько?
— Так, я це знаю, — відповів Ілля. — Про це я дізнався ще в Орді, коли мене одного разу привели до самого Батия і поставили в ряд таких же, як і я, рабів. Було нас не менше сотні, і, як виявилося, всі ми носили спільне ім'я — Ілля. Це нас здивувало і насторожило. Для чого нас зібрали сюди? Незабаром нам стала відома причина такого дивного зборища. До нас вийшло кілька нойонів, половець-товмач та наш землячок — без канги, ситий і добре вдягнутий. Ти ж знаєш, що нашого брата можна зразу відрізнити від половця чи татарина.
— Знаю. Що ж далі?
— А далі — наперед вийшов товмач і спитав: “Вас тут багато, і всі ви прозиваєтесь Іллею, та нам потрібен лише один з вас — син київського тисяцького Дмитра. Чи є він серед вас?” Наш стрій ворухнувся, загув, а я на якийсь час утратив здатність і рухатися, і розмовляти. Ось воно що! Це ж мене розшукують! А для чого? Я розумів, що не для добра, і мовчав. “Отже, немає такого? — перепитав товмач. — А хто з Києва?” Знову ніхто не відгукнувся. Тоді товмач звернувся до нашого землячка: “Домане, дивись!”
Тут Добриня вражено вигукнув:
— Як ти сказав? Доман?
— Так, Доман… А ти його знаєш? — в свою чергу здивувався Ілля.
— Ще б пак! Він теж був разом зі мною у Києві. Це мій лютий ворог… Але розповідай далі!
— Так ось цей Доман почав пильно розглядати невільників, і я зрозумів, що він знає батька, матір, братів і хоче впізнати мене. Йому, безперечно, було відомо, що я потрапив у татарський полон. Та оскільки він мене ні разу не бачив, то і впізнати не міг. Тоді він вибрав шістьох чи сімох найбільш, на його думку, схожих на уявного Іллю і сказав:
— Один з них — син воєводи Дмитра.
Як не дивно, я опинився серед них, і нас по черзі почали катувати. Розрахунок у наших мучителів був простий: якщо серед відібраних є Ілля, син київського воєводи, то він, не витримавши знущань над собою або товаришами по нещастю, сам признається. Так воно і сталося. Я справді не витримав. Коли четверо дужих, мов цербери, туленгітів схопили одного з моїх товаришів, що стояв крайнім у ряду приречених, роздягли догола, підняли за руки і ноги над багаттям і почали припікати йому груди й живіт, так що той, звиваючись, як вуж, від болю, закричав на весь степ, я вискочив наперед і вигукнув: