Анатомія неоголошеної війни
- Автор: Савченко Микола Олексійович
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Год: Українська перспектива
- ISBN: 966-7243-20-6
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Анатомія неоголошеної війни». Краткое содержание книги:
Наведено факти взаємодії командної ланки ЧФ з по-сепаратистському налаштованими організаціями, партіями та депутатами кримського парламенту і колишнім президентом Криму. Розкривається ряд серйозних помилок окремих керівників України, через які не вдалося своєчасно розв’язати проблему чорноморського флоту. особливе місце займає розповідь про скорумпованість вищих чинів чорноморського флоту, про розпродаж, розкрадання та вивезення цінного майна.
Важливу увагу приділено портретам тих, хто створював Військово-Морські Сили України, показано успіхи і патріотизм цих людей, а також їхні помилки. Читач узнає про основні етапи будівництва українських ВМС з 1991 до 1997 року.
Серйозні розбіжності позицій сторін збереглися щодо Військово-Повітряних Сил і берегових військ Чорноморського флоту. На той час Військово-Повітряні Сили налічували 293 літальні апарати. З них бойових літаків — 81, розвідувальних — 20, протичовнових — 22, транспортних — 27, вертольотів різного призначення — 143. На території Криму було 6 аеродромів ЧФ. В селищі Кача розташувався транспортний та протичовновий вертолітні полки, в селищі Октябрське — морський ракетоносний авiаполк, у Гвардійському — штурмовий авіаполк та резервні — Херсонес і Південний у Севастополі.
Війська берегової оборони також становили потужні з’єднання, що налічують 271 танк, 620 бойових броньованих машин, 213 гармат та мінометів, 171 протитанковий засіб, 250 засобів протиповітряної оборони (ППО), 34 берегові ракетні комплекси. Загальна чисельність особового складу на той час — 4,5 тисячі осіб, з них майже 2 тисячі морських піхотинців.
За українськими законами, а також відповідно до різних міжнародних угод, у тому числі і Будапештських, iноземні війська не можуть дислокуватися на території України, а захист і оборона української території повинні здійснюватися Збройними Силами України. Виходячи з цього, позиція України була однозначна — здійснити поділ ВПС і берегових військ у рівній пропорції 50 на 50 відсотків з наступним виведенням частин, які відходять ВМФ Російської Федерації, з нашої території. Україна брала на себе зобов’язання повністю забезпечити суходільну та протиповітряну оборону пунктів базування ВМФ РФ.
Такий підхід, на думку української сторони, відповідав довгостроковим інтересам обох сторін. Проте позиція РФ у цьому питанні залишалася попередньою: авіацію, як вважала вона, уже поділено, а авіаційні частини технічного, тилового та радiотехнічного забезпечення з запасами матеріальних засобів поділові не підлягають. Берегові артилерійські війська й 810-а окрема бригада морської піхоти поділові також не підлягають і будуть дислокуватися в існуючих на сьогоднішній день пунктах. Єдине, в чому погодилася російська делегація, — це почати поділ у рівній пропорцiї дивізії берегової оборони з наступним виведенням російської частини на свою територію.
Як бачимо, знову був диктат “старшого брата”. Незважаючи на неодноразові звертання, українська сторона так і не одержала вихідних даних про те, який склад сил Росія планує мати на орендованій в України території. А без цього не можна було визначити необхідну для них берегову інфраструктуру.
Усіляко перешкоджаючи поділові ЧФ, його командування, як і раніше, виводило в Росію кораблі та судна, цінну техніку та озброєння. В односторонньому порядку здавалися в оренду комерцiйним структурам різноманітні об’єкти і земля, продавалися судна. Йшло постійне розкрадання в значних масштабах матеріальних цінностей на ЧФ. Усе це вже завдало за період з 1992 до 1994 року багатомiльярдних збитків Україні. І ця тенденція тривала. Ось чому потрібно було провести повну інвентаризацію всього майна, бойової техніки ЧФ, усіх його плавзасобів та об’єктів станом на грудень 1991 року. Проте російська сторона, незважаючи на існуючі домовленості про проведення інвентаризації, та й строк було узгоджено ще 15 березня 1994 року, всіляко гальмувала і відкладала її початок. Було, звичайно, зрозуміло, чому. Адже повна й ефективна iнвентаризація виявила б усі негативні факти, багато з яких потребували б кримінального розгляду, притягнення до відповідальностi високих посадових осіб.
Крім того, Україні було завдано шкоди через несприятливі екологічні наслідки діяльності ЧФ.
Так ЧФ “захищав” інтереси України. Більше того, його стан не давав змоги захищати повною мірою і iнтереси Росії, як це було раніше, у Середземному морі та в інших регiонах. Адже майже 36% його кораблів та суден вислужили встановлений строк, у 17% строки закінчувалися найближчим часом. За останні чотири роки на ЧФ не надійшло ні одного нового корабля, а більшості існуючих виповнилося 15—20 років.
Це ще раз підтверджувало, що Україні потрібен був свій національний флот, який міг би захищати її національні багатства та інтереси.
Україна, що має морських кордонів до 1500 кiлометрів, яка володіє на Азово-Чорноморському узбережжі більше як двадцятьма великими портами, спроможними впливати на національну полiтику причорноморських держав і на Балканах, повинна бути великою морською державою. В її континентальних шельфах і морській економічній зоні є чималі запаси енергоресурсів — нафти і газу. Навіть недетальні дослідження в Криму протягом 60—70-х років дали приголомшливі результати — три трильйони одиниць умовного палива (одна одиниця дорівнює 150 кубічним метрам газу). На дні шельфу лежить, можна сказати, золоте руно. На 80% воно складається з газу, а на 20% — з нафти.