Анатомія неоголошеної війни
- Автор: Савченко Микола Олексійович
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Год: Українська перспектива
- ISBN: 966-7243-20-6
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Анатомія неоголошеної війни». Краткое содержание книги:
Наведено факти взаємодії командної ланки ЧФ з по-сепаратистському налаштованими організаціями, партіями та депутатами кримського парламенту і колишнім президентом Криму. Розкривається ряд серйозних помилок окремих керівників України, через які не вдалося своєчасно розв’язати проблему чорноморського флоту. особливе місце займає розповідь про скорумпованість вищих чинів чорноморського флоту, про розпродаж, розкрадання та вивезення цінного майна.
Важливу увагу приділено портретам тих, хто створював Військово-Морські Сили України, показано успіхи і патріотизм цих людей, а також їхні помилки. Читач узнає про основні етапи будівництва українських ВМС з 1991 до 1997 року.
Бригаді морської піхоти Чорноморського флоту в Севастополі російське військове керівництво також віддало команду почати підготовку для відправки в зону чеченського конфлікту. З цією метою в з’єднанні було сформовано посилений тактичний батальйон, укомплектований танками та самохідними артилерійськими установками (САУ), призначеними для бойових дій у складі сухопутних військ. Особовий склад батальйону проводив активну бойову підготовку. Севастополь здригався від розривів снарядів. На полiгоні морської піхоти йшли бойові стрільби з танків та САУ.
До нас надходили повідомлення, що військовослужбовці морської піхоти були стурбовані відправкою в Чечню. Особливо турбувала невизначеність соціальних гарантій для сімей у разі загибелі годувальника, адже жити довелося б сім’ям в Україні. Поставало запитання: чи згадає про них Росія? Більшість схилялася до відповіді “ні”. А повідомлення про жертви морських піхотинців інших флотів надходили щодня, прийшла й перша труна в Севастополь з морським піхотинцем Північного флоту. В місті проживали його рідні. Усього до двадцятих чисел січня загинуло понад дев’яносто морських піхотинців.
Було нам відомо і те, що командування ЧФ робило все, щоб у цій бригаді служили тільки призовники з Росії. Але на той час у з’єднанні було 40 військовослужбовців строкової служби, призваних з території України, і один — з Криму. З початку підготовки частини до відправлення в Чечню її самовільно залишили 6 матросів, призваних з України. Прибулим за ними офіцерам батьки втікачів вручили пояснювальні записки, в яких говорилося, що їхні сини не будуть брати участь у війні в Чечні і тому до частини не повернуться.
В ті напружені дні морські піхотинці ВМС України на своїх зборах ухвалили звернення до особового складу морської піхоти Чорноморського флоту, в якому говорилося, що всяке втягування будь-яких військових формувань ЧФ, розміщених на території України, у воєнні конфлікти інших країн зробило б її мимовільною співучасницею цих подій.
Можлива участь з’єднання в бойових діях у Чечні, говорилося в зверненні, може обернутися непередбачуваними наслідками і для самих військовослужбовців та їхніх сімей, і для інших жителів Севастополя і Криму. Бригада, як і весь Чорноморський флот, є військовим формуванням, яке належить двом державам — Україні і Росії.
Командувач ЧФ адмірал Е. Балтiн iронічно висловився з приводу цього звернення. Але ми знали іншу реакцію — сімей та рідних морських піхотинців та й самих офіцерів, які добре розуміли, що цим може бути врятовано їхнє життя.
Наш прес-центр у ті дні розповсюдив близько десятка iнформацій про підготовку бригади морпіхів до відправлення в Чечню. Багато газет опублікували їх, що, зрозуміло, відіграло свою роль. Керівництво України тримало на контролі питання відправлення бригади і вживало певних заходів, щоб цього не сталося. Вперше, за майже три останні роки, начальник військ берегової оборони ЧФ генерал-майор Володимир Романенко згадав, що флот підпорядковується двом президентам. В інтерв’ю кореспондентові міської газети він заявив, що “перекидання десантників у Чечню може бути здійснене тільки за спільним рішенням президентів України і Росії” (“Слава Севастополя”, 27 січня 1995 р.).
Ситуація з подіями в Чечні ще раз підтверджувала, що йти на створення єдиного флоту — значить стати заручником російської полiтики. Українська сторона одразу була б поставлена у вкрай залежне становище перед російською, і це дало б Росії змогу втягнути Україну в можливий воєнний конфлікт з іншими державами, які не є для неї джерелами воєнної небезпеки. Окрім того, міжнародні угоди і закони України не передбачали утворення єдиного флоту двох держав.
Підписавши міждержавну угоду про створення єдиного флоту, Україна мала б на своїй території непідпорядковане їй оперативне об’єднання. А через те що одним із джерел воєнної небезпеки, згідно з Доктриною, для Російської Федерації є “придушення прав, свобод та законних інтересів громадян РФ в іноземних державах, напад на військові об’єкти Збройних Сил РФ, розміщені на території іноземних держав”, то в умовах Криму може бути легко створена ситуація, коли російська сторона реально мала б підстави для застосування військової сили.