Анатомія неоголошеної війни
- Автор: Савченко Микола Олексійович
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Год: Українська перспектива
- ISBN: 966-7243-20-6
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Анатомія неоголошеної війни». Краткое содержание книги:
Наведено факти взаємодії командної ланки ЧФ з по-сепаратистському налаштованими організаціями, партіями та депутатами кримського парламенту і колишнім президентом Криму. Розкривається ряд серйозних помилок окремих керівників України, через які не вдалося своєчасно розв’язати проблему чорноморського флоту. особливе місце займає розповідь про скорумпованість вищих чинів чорноморського флоту, про розпродаж, розкрадання та вивезення цінного майна.
Важливу увагу приділено портретам тих, хто створював Військово-Морські Сили України, показано успіхи і патріотизм цих людей, а також їхні помилки. Читач узнає про основні етапи будівництва українських ВМС з 1991 до 1997 року.
Кожен раунд переговорів усе ясніше і ясніше висвічував позицiї обох сторін, показував прагнення делегації РФ висувати все нові й нові зовсім неприйнятні для України претензії. Так було і на останній зустрічі в Києві 1 грудня. Гострі розбіжності щодо назви майбутнього флоту РФ і бази. Російська сторона наполягала на формулюванні: “Чорноморський флот Росії” та “Севастополь є базою Чорноморського флоту”. Запроваджено було і нове формулювання “Севастопольська ВМБ РФ” — з явною претензією на місто Севастополь.
Україна, звичайно, не могла погодитися на такі формулювання. Перше створило б прецедент спадкування Росією Чорноморського флоту. ЧФ ніколи не був тільки російським, а був флотом Російської імперiї, а після того — Радянського Союзу, тобто усіх його складових частин, зокрема й України. Тому треба вести мову про майбутню частину ЧФ Російської Федерації, про тимчасове базування майбутнього флоту РФ у Севастополі, а не про “Севастопольську військово-морську базу РФ”.
В політичному плані проблему ЧФ, як і раніше, російська сторона використовувала для тиску на Україну. Це добре видно було з далеко не дипломатичних заяв російських адміралів. Головком ВМФ РФ Ф. Громов та начальник Головного штабу ВМФ РФ В. Селіванов тоді представили в Держдуму на відкриті парламентськi слухання “Про російсько-українські відносини” документ під назвою “Позиція Військово-Морського флоту по розв’язанню проблеми Чорноморського флоту”, в якому підкреслювалося:
“...ВМФ вважає вкрай необхідним продовжувати відстоювати позицію про збереження системи базування Чорноморського флоту в Криму з основною базою в Севастополі, не допустити спільного базування ЧФ РФ та ВМС України... Договір про дружбу та співробітництво підписати тільки після розв’язання проблеми ЧФ з урахуванням інтересів Росії чи одночасно з ним, затвердити вимоги російської сторони про виплату Україною боргу за енергоносiї та використати цю позицію у переговорах по ЧФ... Державній делегацiї РФ на переговорах з Україною по ЧФ зайняти адекватну жорстку позицію, не допускати односторонніх поступок...“ (“Голос України”, 24 грудня 1994 р.).
Не менш відвертим і претензiйним був виступ командувача ЧФ адмірала Е. Балтiна в Держдумі РФ 15 листопада 1994 року. “З політичного погляду, — твердив він, — Севастополь з його яскраво виявленим російським менталiтетом є останньою можливістю для Росії зміцнити свої позиції в Криму” (“Флот України”, 17 грудня 1994 р.).
Висловлюючи свої вимоги до Севастополя як до класичної військово-морської бази, Е. Балтiн підкреслював, що база повинна задовольнити певним умовам. Головна з них — бути під юрисдикцією тієї держави, яка її орендує. Це й була головна мета: Севастополь — головна база російського ЧФ і Росія може встановити над ним свою юрисдикцію.
Тактика російської делегації на переговорах була спрямована на те, щоб шляхом затягування їх, використовуючи сепаратистськi сили Севастополя та Криму, поступово розмивати статус “об’єднаного флоту”, що належить і Росії, і Україні у співвідношенні 50 на 50 відсотків, і надати йому статус Чорноморського флоту Російської Федерації. Це настійливо провадилося в життя. Командування ЧФ практично вже перетворило флот на суто російський. У Держдумі адмірал Е. Балтiн з гордістю заявляв, що ЧФ підпорядкований і служить лише Президентові й міністрові оборони РФ.
На флоті активно йшла фронтальна ідеологічна обробка особового складу в антиукраїнському, проросійському шовiнiстичному дусі. На кораблях і в частинах ЧФ, де п’ятдесят відсотків особового складу строкової служби є громадянами України, вся виховна робота мала проросійську, часто відверто антиукраїнську спрямованість.
Уміло використовуючи й ту обставину, що 10—12 тисяч офіцерів, мічманів та прапорщиків ЧФ (з сім’ями — 40—50 тисяч) у соціальному плані міцно пов’язані з Севастополем та Кримом, командування ЧФ зуміло провести своїх кандидатів у Верховну Раду Криму та Севастопольську міськраду. В цих органах влади було сформовано російські військові лоббi, які активно й настійливо відстоювали ідею єдиного, неподільного ЧФ.
Причина виходу з-під контролю ситуації полягала в тому, що Ялтинською та іншими угодами не передбачено механізму управління діями командувача ЧФ і, при необхідності, усунення його з посади. Він отримав повну свободу в реалізації проросійських настанов на флоті на збиток Україні. Після жовтневих 1993 року подій у Москві ЧФ залишився єдиною реальною політичною та військовою силою в Криму і Севастополі, яка відкрито займає антиукраїнськi позиції.