Планета Новорічних Ялинок (збірка)
- Автор: Родари Джанни
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Переводчик: Анатолій Іллічевський
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Планета Новорічних Ялинок (збірка)». Краткое содержание книги:
Якби їй дозволили говорити, вона базікала б і сьогодні, а це трапилося, друзі мої, десять років, шість місяців і шість днів тому...
Але вождь Срібна Пір'їна звик приймати рішення блискавично. Він вихопив з рук у служниці список, наказав звільнити її, сів з усіма своїми індіанцями в поїзд і встромив люльку в рот.
- А тепер що робити?- запитав Начальник Вокзалу.
- Франческо чекає на нас,- боязко промовив Курдуплик.- Запах слідів такий свіжий, ми щонайбільше за десять кроків од його хати.
- Тоді треба спочатку їхати до будинку Франческо, і хто хоче, той залишається. Потім підемо до інших дітей,- промовив Срібна Пір'їна.
- Тисяча громових китів! Якщо ви думаєте, що мені хочеться все життя подорожувати, як Летючому голландцю *, то ви дуже й дуже помиляєтесь. Мені аби тільки дістатися до Франческо, а там я спущу свого корабля в миску з водою, напну вітрила, знімуся з якоря і дам три прощальних гудки.
* Летючий голландець - легендарний корабель-привид.
Останні слова Капітана Півбороди заглушив скрегіт коліс. Голуба Стріла знову рушила в путь. Ніхто й не оглянувся на сердешну стару служницю, що обтрушувала сніг із спідниці й втирала заплакані очі. Отак і пішли вони, не сказавши жодного слова на прощання!.. Інколи трапляється, що навіть іграшки можуть стати нетактовними. От і цього разу, ну чого б їм не сказати старій хоч одне-однісіньке приємне слово? Ні, вони повернулися до неї спиною і пішли.
- Я не гніваюсь,- бубоніла собі під ніс стара служниця.- Зрештою, вони не заподіяли мені нічого лихого. Але навіщо їм було тікати? Невже вони гадають, що ми забули б якусь дитину, якби у нас було вдосталь цяцьок для подарунків? Чи, може, вони подумали, що моя господиня й справді така скупа, як усім здається? Ні, сім раз ні, кажу вам, хоч ви мене й не чуєте. Моя господиня, може, колись і стане скупою, а зараз вона просто бідна і нічого й нікому не може роздавати задарма, бо сама купує ці іграшки. Якби вона була така багата, [222] як казкова Фея, вона дарувала б усім іграшки і не вимагала б за них грошей. Але вона не казкова Фея, а справжня жива людина. Тож й обслуговувати вона має тих, хто платить.
І, шкутильгаючи (адже вона добре-таки забилася, впавши з дерева), стара служниця почимчикувала до крамниці, щоб там почекати на господиню. Фея повинна була опівночі повернутися додому й зігрітися за чашкою гарячої кави, перш ніж знову податися в дорогу з новим пакунком іграшок.
«Я увіллю їй в каву три ложечки рому,- міркувала собі стара служниця,- тоді Фея, може, подобрішає і не так сваритиметься. А як лаятиме, то прикинуся, що не чую».
Тим часом Курдуплик біг усе швидше й швидше, лише зрідка нахиляючи голову, щоб нанюхати слід, хоч тепер, власне, і не треба було цього робити; запах від драних черевиків був такий міцний, що Курдуплик чув його навіть тоді, коли біг за вітром. Слід завів собачку до вузенької вулички, де намело стільки снігу, що Голубій Стрілі довелося пустити поперед себе снігоочисник, щоб прокладав дорогу.
Слід привів до якихось низеньких дверей і тут пропав. Курдуплик зупинився, і Машиніст ледве встиг загальмувати поїзд, щоб не наїхати на цуцика.
- Приїхали?- спитали пасажири.- Вже?
- Так, приїхали,- підтвердив Курдуплик і відчув, як йому аж у вухах застукало: стук! стук! стук!
- Тоді що ж - заходьмо!- сказав Начальник Вокзалу, з цікавістю поглядаючи на двері.
Це були двері, які нічим не відрізнялися від тисяч інших дверей у великому місті, крім хіба одного: всі сінешні двері в таку негоду були зачинені, а ці - відчинені навстіж.
- Що за люди!- вигукнув Начальник Вокзалу.- Сплять з відчиненими дверима в січні місяці, та ще в таку віхолу. Невже їм не холодно?
Курдуплик зник у будинку, і всі нетерпляче стали чекати, які новини він принесе.
- Франческо хтозна-як зрадіє, побачивши нас,- сказали в один голос усі три Ляльки-Артистки, які мали звич- [p223]ку говорити завжди тоді, коли інші мовчали. Проте на них ніхто навіть не звернув уваги.
Через хвилину на порозі з'явився Курдуплик. Сумно звисали його вуха. Він не підводив очей, наче шукав щось на долівці, але бачив там тільки свої сльози. Курдуплик гірко плакав.
- Тут нема нікого,- розпачливо промовив він.- В будинку давно ніхто не живе...
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Серця трьох Ляльок-Артисток