Загублена земля. Темна вежа III
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Темна вежа #3
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Переводчик: Елена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Загублена земля. Темна вежа III». Краткое содержание книги:
Це край землі Роланда, так званого Околоміра. Вони довідались про те, що таких стежин всього шість, і всі вони випромінюють світло. У місці перетину цих променів в самому центрі Роланд сподівається знайти міфічну Вежу.
Після багатьох пригод Роланду вдається повернути в Околомір Джейка, хлопчика, яким Роланд пожертвував під час переслідування Людини в Чорному. У Джейка виявляються дві книги: одна із загадками без відповідей, інша – присвячена подорожі дітей на потягу. Джейк купив ці книжки в магазині Кальвіна Тауера, зловісного і таємничого персонажа.
Незабаром до героїв приєднується Ой, незвичайна істота, що нагадує єнота, собаку і борсука...
«Конспіратор з тебе ніякий, — подумав Джейк. — Блін». Він подивився копові через плече, і погляд впав на вивіску на дальньому кінці вулиці. «Аптека Денбі. Ліки зі знижкою».
— Мене звуть Том Денбі, — повідомив він поліцейському. — Це написано ось тут, на моїй дисконтній картці для боулінгу… бачите?
— Бачу, бачу, — видихнув поліцейський. Джейк його більше не цікавив. Усю увагу поглинув ключ. Круглі відблиски сонячних променів стрибали й кружляли на обличчі.
— А жодного Тома Денбі ви не шукаєте, правда?
— Ні, — відповів коп. — Ніколи навіть не чув про такого.
Зараз довкола поліцейського вже зібралося з півдюжини людей, і всі вони мовчки дивилися на срібний ключ у Джейковій руці. У всіх був один і той самий зачудований вираз.
— То мені можна йти?
— Га? А, так! Звісно, йди, заради твого батька!
— Дякую, — відказав Джейк. Але як піти, не знав. Його оточив мовчазний натовп зомбі, і люду все прибувало. Вони просто підходили подивитися, в чому річ, але ті, хто побачив ключ, застигали на місці і втуплялися в нього.
Джейк звівся на ноги і повільно позадкував до широких сходів банку, тримаючи перед собою ключ, наче дресирувальник левів — стілець. Діставшись до забетонованого майданчика вгорі, він запхав ключа назад у кишеню штанів і дав драла.
Зупинився лише один раз — на дальньому краю майданчика. Звідти й озирнувся. Люди, що скупчилися зграйкою довкола того місця, де він стояв, помалу приходили до тями. Вони ошелешено перезиралася, а потім розходилися хто куди. Коп порожнім поглядом подивився ліворуч, праворуч, а потім у небо, наче намагався згадати, як він туди потрапив і що збирався робити. Джейк не захотів дивитися далі. Він побачив достатньо. Час уже знайти станцію метро і хутенько вшиватися до Брукліну, поки знову чогось не сталося.
За чверть друга він повільно піднявся сходами станції метро і став на розі Касл і Бруклін–авеню. Скрізь, куди не кинь оком, височіли пісчаникові вежі району Ко–Оп–Сіті. Джейк чекав, коли ж його опанує те відчуття впевненості і правильного напряму, відчуття, наче ти здатний пам'ятати наперед. Але воно не прийшло. Жодного відчуття. Він почувався просто дитиною, що стоїть на розі розжареної бруклінської вулиці. Біля ніг, наче втомлене хатнє звіря, лежала тінь.
Ось я й на місці… і що тепер ?
І Джейк зрозумів: він не має жодного уявлення, що робити далі.
Невеличкий Роландів загін добувся верхівки високого пологого схила і став, спрямувавши погляди на південний схід. Тривалий час ніхто не міг і слова вимовити. Сюзанна двічі розтуляла рота, але так і не спромоглася щось сказати. Вперше за все своє жіноче життя їй ніби заціпило.
Перед ними в золотистому світлі літнього полудня дрімала неозора рівнина, густо поросла смарагдово–зеленою високою травою. По ній були цятками розкидані купи високих тонких дерев із густими розложистими кронами. Подібні дерева Сюзанна колись бачила в документальному фільмі про мандри Австралією.
Шлях, яким вони ішли, спускався дальнім схилом пагорба й далі прямував на південний схід. Ясно–білою стрічкою він проліг крізь густу траву. На заході, за кілька миль звідти, мирно паслося стадо великих тварин, схожих на буйволів. На сході в пасовище врізався півострівець — ліс уперто не бажав здавати свої позиції. Ця темна вставка скидалася на руку з піднятим кулаком.
Саме сюди, зрозуміла Сюзанна, стікалися всі струмки й річки, на які вони натрапили дорогою. То були притоки величезної ріки, що брала початок у лісових хащах і безжурно та замріяно пливла під літнім сонцем до східного краю світу. А вже якою широкою була та річка… Не менше двох миль від берега до берега.
І Сюзанна побачила місто.
Мертвим кістяком, оповитим туманом, воно лежало внизу, підпираючи шпичаками й вежами небо на далекому горизонті. До тієї невагомої твердині, можливо, була не одна сотня миль. Повітря в цьому світі здавалося настільки прозорим, що вгадувати відстані в ньому було невдячною справою. Напевно жінка могла сказати тільки одне — неясне видиво тих веж наповнювало її душу тихим благоговінням… і болісною тугою за рідним Нью–Йорком. «Здається, зараз я віддала б усе, аби тільки ще раз побачити Мангеттен з моста Трайборо».
І сама до себе всміхнулася, бо то була неправда. А правда полягала в тому, що вона тепер ні на що не проміняє Роландів світ. Його безмовна загадковість і порожні простори діяли як наркотик. До того ж, тут її коханий. В Нью–Йорку (принаймні, за Сюзанниних часів) їхній зв'язок став би об'єктом нападів і презирства. Кожен ідіот вважав би своїм обов'язком пожартувати з цього приводу: ще б пак, чорношкіра, якій двадцять шість років, уподобала білого, на три роки молодшого за себе. А ще він мав звичку верзти нісенітниці, коли був чимось схвильований, цей її білий коханець, який ще вісім місяців тому носив на карку важку мавпу наркозалежності. А тут, у цьому світі, не було жодних недоброзичливців. Ніхто з них не насміхався. Ніхто не показував пальцями. Тут були тільки Роланд, Едді і вона — останні троє стрільців цього світу.