Загублена земля. Темна вежа III
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Темна вежа #3
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Переводчик: Елена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Загублена земля. Темна вежа III». Краткое содержание книги:
Це край землі Роланда, так званого Околоміра. Вони довідались про те, що таких стежин всього шість, і всі вони випромінюють світло. У місці перетину цих променів в самому центрі Роланд сподівається знайти міфічну Вежу.
Після багатьох пригод Роланду вдається повернути в Околомір Джейка, хлопчика, яким Роланд пожертвував під час переслідування Людини в Чорному. У Джейка виявляються дві книги: одна із загадками без відповідей, інша – присвячена подорожі дітей на потягу. Джейк купив ці книжки в магазині Кальвіна Тауера, зловісного і таємничого персонажа.
Незабаром до героїв приєднується Ой, незвичайна істота, що нагадує єнота, собаку і борсука...
— Що це означає? — порушила мовчанку Сюзанна. Її голос був тихим і благоговійним. Погляд не відривався від сірого постаменту.
— Це означає, що кінець першого відрізка цієї подорожі вже не за горами. — Із задумливим та урочистим виразом обличчя Роланд віддав ножа Едді. — Гадаю, нам треба триматися цього старого тракту для диліжансів. Чи радше він триматиметься нас. Він повернув туди, куди показує Промінь. Невдовзі ліс закінчиться. Я передчуваю, що настануть великі зміни.
— Що таке Серединний світ? — поцікавився Едді.
— Одне з великих королівств, що правило світом, поки не почалися ці темні часи. Королівство надії, знання і світла… всього, що вважалося в моїй вітчизні за взірець життя, поки нас не поглинула пітьма. Якщо буде час, я розповім вам усі старі байки… принаймні ті, які я знаю. їх дуже багато, можна цілий великий килим зіткати, гарний, але сумний.
Легенди розповідають, що на краю Серединного світу колись стояло собі величезне місто — певно, не менше за ваш Нью–Йорк. Якщо їм можна вірити і місто існувало насправді, то зараз воно лежить у руїнах. Але, можливо, там ще є люди… чи чудовиська… або і люди, і чудовиська водночас. Тож нам доведеться пильнувати.
Простягнувши праву руку, на якій залишилося два пальці, стрілець торкнувся напису.
— Серединний світ, — тихо й задумливо протягнув він. — Хто б міг подумати… — І замовк.
— І цьому ніяк не зарадиш? — спитав Едді.
Стрілець похитав головою.
— Не зарадиш.
— Ка, — несподівано промовила Сюзанна, і обоє чоловіків подивилися на неї.
До присмерку залишалося ще дві години, тож вони пішли далі. Тракт невпинно вів на південний схід, шляхом Променя. Трохи далі до нього приєднувалися ще дві, менші й заглушені травою дороги. Уздовж другої тяглися руїни якоїсь кам'яної стіни, яка колись була неосяжною, а тепер поросла мохом. Неподалік на цій стіні, точніше, її рештках, сиділа зграйка вгодованих пухнастиків–шалапутів. Дюжина, не менше. Вони уважно спостерігали за мандрівниками своїми обведеними золотом очиськами. Едді вирішив, що вони схожі на суд присяжних, які вже винесли вердикт: страта через повішення.
Шлях дедалі ширшав, і тепер його обриси проступали чіткіше. Двічі подорожні проминули кістяки будівель, давно покинутих господарями. Другий, сказав Роланд, мабуть, колись слугував млином. Сюзанна відзначила, що він скидається на будинок з привидами.
— Я не здивуюся, якщо так і є, — відказав стрілець. І від його буденного тону супутники здригнулися.
З настанням темряви Роланд, Сюзанна й Едді змушені були стати табором. На той час ліс уже порідшав, а вітерець, що ганявся за ними цілісінький день, став теплішим і лагідним. Місцевість і далі йшла вгору.
— За день–два ми дійдемо до вершини хребта, — сказав Роланд. — Там побачимо.
— Що побачимо? — уточнила Сюзанна, але Роланд тільки плечима знизав.
Того вечора Едді знову почав різьбити, але без особливого натхнення. Кудись поділися впевненість і задоволення, яке він відчув, коли ключ почав набувати форми. Пальці не слухалися, здерев'яніли. Уперше за багато місяців Едді затужив за героїном. Як добре було б зараз вмазатися. Не сильно, зовсім трішки. Він був упевнений, що невеличкий пакуночок допоміг би завиграшки закінчити цю роботу.
— Чого ти всміхаєшся, Едді? Що тебе розсмішило? — спитав Роланд. Він сидів з протилежного боку багаття. їх розділяли низькі язики полум'я, що танцювали на вітрі.
— А хіба я всміхався?
— Так.
— Просто я думав про те, якими дурними бувають деякі люди. У кімнаті з шістьома дверима вони все одно гатитимуть головою об стіну. А потім їм ще вистачить сил нудотити про те, як все погано.
— Коли боїшся того, що може виявитися за дверима, то битися головою об стіну здається безпечнішим виходом, — сказала Сюзанна.
Едді кивнув.
— Може, й так.
Він різьбив повільно, прагнучи побачити в дереві потрібні лінії — особливо ту маленьку карлючку, бо вона вже потроху ставала якоюсь невиразною.
«Господи Боже, прошу тебе, не дай мені все спаскудити», — подумки благав Едді, але страшне передчуття, що він уже почав це робити, ставало дедалі сильнішим. Нарешті він покинув це діло, повернув ключ, що за весь вечір практично не змінився, стрільцеві і скрутився клубочком під шкурою, яка слугувала йому замість ковдри. А за п'ять хвилин вже бачив сон про хлопчика і старий баскетбольний майданчик на Маркі–авеню.