Загублена земля. Темна вежа III
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Темна вежа #3
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Переводчик: Елена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Загублена земля. Темна вежа III». Краткое содержание книги:
Це край землі Роланда, так званого Околоміра. Вони довідались про те, що таких стежин всього шість, і всі вони випромінюють світло. У місці перетину цих променів в самому центрі Роланд сподівається знайти міфічну Вежу.
Після багатьох пригод Роланду вдається повернути в Околомір Джейка, хлопчика, яким Роланд пожертвував під час переслідування Людини в Чорному. У Джейка виявляються дві книги: одна із загадками без відповідей, інша – присвячена подорожі дітей на потягу. Джейк купив ці книжки в магазині Кальвіна Тауера, зловісного і таємничого персонажа.
Незабаром до героїв приєднується Ой, незвичайна істота, що нагадує єнота, собаку і борсука...
Зупинившись біля лотка з хот–догами на розі Бродвею і Сорок другої вулиці, Джейк обміняв трохи свого мізерного «золотого запасу» на сосиску й содову. На обід хотів було влаштуватися на сходах будівлі банку, але одразу ж виявилося, що це прикра помилка.
До нього, граючись кийком, наближався коп. Здавалося, він не помічає нічого навкруги, так його поглинули хитромудрі маневри кийком. Але не так сталось, як гадалось. Порівнявшись із Джейком, він різко запхав кийка в петлю, якою той кріпився до пояса, і повернувся до хлопчика.
— Агов, розбишако, — сказав він. — А чого це ти не в школі?
Останній кавалок сосиски, яку Джейк так жадібно поглинав
перед тим, застряг у горлі. Ох і не пощастило… якщо взагалі можна було назвати це щастям. Тут, на Таймс–сквер, у самому череві Америки, аж кишіло від продавців наркоти, їхніх клієнтів, шльондр і ханиг… і серед них усіх цей коп обрав саме його, Джейка.
Джейк ледве ковтнув і відповів:
— У моїй школі зараз іспитовий тиждень. Сьогодні в мене був лише один тест. Після нього можна було піти. — Він помовчав, бо в копа загорілися очі, і цей вираз собаки–шукача йому геть не сподобався. — Мені дозволили, — стривожено додав він.
— Ага. А покажи–но мені документ.
У Джейка на душі похололо. Невже батьки вже подзвонили в поліцію? Напевно, після вчорашньої пригоди цього можна було сподіватися. Зазвичай поліція Нью–Йорка не надто переймається зникненням дітей, особливо тих, із моменту зникнення яких минуло лише кілька годин. Але його батько був у місті великим цабе і пишався своїми зв'язками. Джейк сумнівався, що в копа є його фото… але цілком вірогідно, що ім'я він знав.
— Ну, — неохоче протягнув Джейк, — у мене є учнівський проїзний на автобуси компанії «Середсвіття», а більше нічого немає.
— Середсвіття? Ніколи про таку не чув. А де це вона знаходиться? В Квінсі?
— Я хотів сказати «Середмістя», — виправився Джейк. Здається, він говорить щось не те, геть не те. — Знаєте, де це? На Тридцять третій.
— Ага. Давай, подивлюся. — Коп простягнув руку.
На них озирнувся якийсь чорношкірий марґінал в недоладному костюмі канаркового кольору. Довгі дреди звисали до плечей.
— Командир, у відділок його! — радісно вигукнула з'ява. — У відділок цього білого шмаркача! Виконуй свій обов'язок, кому сказано!
— Стулці пельку і зникни, Елі, — порадив коп, не озираючись.
Елі вишкірився на всі кутні, показавши золоті зуби, і почвалав далі.
— А чого ви у нього документи не спитали? — обурено поцікавився Джейк.
— Бо зараз я питаю їх у тебе. Так що, синку, не викручуйся.
Одне з двох: або коп знав його ім'я, або щось запідозрив —
зрештою, це й не дивно, бо він був єдиний білий і не–волоцюга на всю площу. Так чи інакше, все зводилося до одного: дарма він сів тут перекусити. Це було тупо. Але в нього боліли ноги, і душа боліла, так їсти хотілося.
«Ні, ти мене не зупиниш, — подумав Джейк. — Я тобі не дозволю. Сьогодні в мене зустріч у Брукліні… і я там буду».
Замість полізти по гаманець, він засунув руку в передню кишеню штанів, видобув звідти ключ і простягнув його поліцейському. Полуденне сонце відбилося від срібної поверхні, й по обличчю копа застрибали сонячні зайчики. Його очі стали круглими від подиву.
— Огооо! — видихнув коп. — Що це таке, малий?
Він простягнув руку, і Джейк трохи потягнув ключа до себе. Світлові зайчики танцювали свій гіпнотичний танець на обличчі поліцейського.
— Не треба його брати, — сказав Джейк. — Ви ж і так можете прочитати моє ім'я, не беручи до рук. Правда?
— Так, авжеж.
З обличчя зник зацікавлений вираз. Погляд поліцейського був спрямований тільки на ключ. Очі широко розплющені й непорушні, але не зовсім порожні. В його погляді Джейк побачив здивування і несподівану радість. «Це все я, — подумав Джейк, — куди б я не пішов, скрізь я несу радість і позитив. Постає питання: що тепер робити мені?»
Повз них, вихляючи стегнами, саме проходила молода жінка (судячи з вигляду, не якась там скромна бібліотекарка: зелені шовкові шортики, що туго обтягували стегна, геть прозора блузка, на ногах — зухвало–червоні туфлі на височенних тонких шпильках). Вона глянула спочатку на копа, потім на Джейка, щоб дізнатися, що такого цікавого побачив поліцейський. А роздивившись, застигла мов укопана. І навмання потягнулася рукою до горла. В неї на ходу врізався якийсь перехожий і вилаяв за те, що не дивиться, куди йде. Молода жінка, яка, мабуть, працювала зовсім не бібліотекаркою, взагалі не звернула на нього уваги. І Джейк побачив, що зупинилося ще четверо чи п'ятеро людей. Всі витріщалися на ключ. Натовп збирався, наче навколо якогось вправного наперстковика на розі вулиці.