Загублена земля. Темна вежа III
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Темна вежа #3
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Переводчик: Елена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Загублена земля. Темна вежа III». Краткое содержание книги:
Це край землі Роланда, так званого Околоміра. Вони довідались про те, що таких стежин всього шість, і всі вони випромінюють світло. У місці перетину цих променів в самому центрі Роланд сподівається знайти міфічну Вежу.
Після багатьох пригод Роланду вдається повернути в Околомір Джейка, хлопчика, яким Роланд пожертвував під час переслідування Людини в Чорному. У Джейка виявляються дві книги: одна із загадками без відповідей, інша – присвячена подорожі дітей на потягу. Джейк купив ці книжки в магазині Кальвіна Тауера, зловісного і таємничого персонажа.
Незабаром до героїв приєднується Ой, незвичайна істота, що нагадує єнота, собаку і борсука...
Одного разу вночі він прокинувся, а Джейка не було поряд. З вербових хащів біля вузенького струмка долинали здушені відчайдушні крики. Поки він встиг продратися крізь зарості до галявини, хлопчик уже перестав кричати. Тоді Джейк стояв точнісінько в такому самому місці, яке Роланд бачив зараз перед собою. Жертовний олтар, оточений камінням, місце, де жила Провидиця… і говорила, коли її змушували… і вбивала, коли могла.
— Роланде? — покликав Едді. — Що таке? Що трапилося?
— Бачиш? — Роланд показав пальцем. — Це велемовне кружало. Те, що ви бачите, — високі камені, поставлені сторч. — Зараз він дивився просто на Едді, на Едді, якого вперше зустрів у страшному, але дивовижному повітряному екіпажі того іншого, чужого світу, де стрільці вбиралися в сині однострої, а запаси цукру, паперу і чарівних ліків (таких як, наприклад, астин) здавалися просто невичерпними. На обличчі Едді зажеврів якийсь здогад — проблиск передвіщення. Вся надія, від якої таким яскравим вогнем палали очі, коли він дивився на місто, випарувалася. Едді враз спохмурнів і змарнів. З таким виразом приречений до повішення дивиться на шибеницю, де невдовзі буде страчений.
«Спочатку Джейк, тепер Едді, — подумав стрілець. — Воістину наше життя рухається по колу, і коло це невблаганне. У ньому завжди повертаєшся до того місця, звідки вийшов».
— Чорт, — вилаявся Едді. Голос звучав сухо й налякано. — Мабуть, це тут малий спробує вийти зі свого світу сюди.
Стрілець кивнув.
— Цілком імовірно. В таких місцях межі між світами тоншають і ваблять до себе. Колись я пішов за ним до такого самого місця. Там жила Провидиця, оракул, і якби я не встиг, вона б його вбила. До того все йшло.
— А ти звідки це знаєш? — спитала Сюзанна, звертаючись до Едді. — Уві сні побачив?
Він тільки головою похитав.
— Не знаю. Але щойно Роланд показав на це трикляте місце… — Він затнувся і глянув на стрільця. — Нам треба якнайшвидше туди дістатися. — Тон Едді виказував затятість і страх водночас.
— Це станеться сьогодні? — спитав Роланд. — Увечері?
Едді похитав головою й облизав пересохлі губи.
— Цього я теж не знаю. Я не впевнений. Сьогодні ввечері? Та ні, не думаю. Час… тут він зовсім не такий, як там, де хлопчик. У його місці й часі він тече повільніше. Можливо, завтра. — Едді щосили намагався подолати паніку, але вона все ж таки вирвалася назовні. Він повернувся і холодними спітнілими руками вхопив Роланда за сорочку. — Але я маю закінчити ключ, а я цього не зробив. І ще щось я мушу зробити, але гадки не маю, що це таке. І якщо малий помре, то провина буде на мені!
Стрілець узяв його за руки і звільнився від міцної хватки.
— Опануй себе.
— Роланде, невже ти не розумієш…
— Я розумію одне: ниття і шмарклі тут не зарадять. Ти забув лице свого батька — це я теж розумію.
— Годі з мене цієї ахінеї! Чхати я хотів на свого батька! — істерично заверещав Едді, і Роланд дав йому ляпаса. Здавалося, десь тріснула гілка — такий був звук.
Від удару Едді не зміг втримати голову рівно і похитнувся назад. Широко розплющеними від шоку очима він вирячився на стрільця, а потім повільно підніс руку до обличчя і помацав те місце, де наливався багрянцем відбиток долоні.
— Ну все, козел! — прошепотів він. Рука потяглася до руків'я револьвера, який він досі носив на лівому стегні. Сюзанна спробувала було забрати револьвер, але Едді відштовхнув її.
«Знову доведеться його навчати, — подумав Роланд, — тільки тепер, мабуть, заради порятунку власної шкури. І його шкури також».
Десь на віддалі, порушуючи тишу, прокаркала ворона, і Роланд згадав свого сокола, Давида. Тепер Едді був його соколом… і якщо Роланд бодай на крихту послабить хватку, він так само, як Давид, кровожерно виклює йому око.
Або розірве горлянку.
— Застрелиш мене? То це такого кінця ти прагнув, Едді?
— Блін, як ти вже мене затрахав, — сказав Едді. Очі йому затуманювали сльози й лють.
— Ти не доробив ключ не тому, що боїшся доробляти. Ти боїшся, але з іншої причини: а раптом виявиться, що ти не в змозі закінчити почате? Ти боїшся йти до тих каменів не тому, що тебе лякає те, що може статися, коли ти ступиш у коло. Ти боїшся того, що може не статися. Тебе лякає не великий світ, Едді, а маленький, той, що в тебе всередині. Ти не забув лице свого батька. Тож давай. Застрель мене, якщо насмілишся. Мені набридло дивитися, як ти нюняєш.