Твори в п'яти томах. Том V
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #5
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: “Молодь”
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том V». Краткое содержание книги:
В цьому томі подано тільки вибрані оповідання. Всі вони друкуються з деякими змінами та виправленнями.
У цьому просторі з’явилися люті очі, що блиснули червоними вогниками, і під ними — величезний дзьоб, де стирчали сліпучо-білі зуби.
Ще мить — і перед остовпілими Поліщуком і Гарісоном з’явилася довга гадюча шия, що підтримувала хижу голову істоти. Залопотіли перетинчасті крила, немов ширше відчиняючи двері.
— Це… це виплодок пекла! — пробурмотів побілілими губами Гарісон, відступаючи назад, до столу.
— Ні. Це — птеродактиль! — відповів йому Поліщук.
— Не знаю… не знаю, — все ще здавлено бурмотів Гарісон; він опинився уже позаду столу, шукаючи в ньому хоч якогось захистку. — Це якась страшна химера… мов у середньовічних художників, таке я бачив тільки на малюнках! Будь воно прокляте! Я летів сюди не для цього… Дивися, дивися, Борисе!
Потвора, нарешті, вилізла з дверей камери і всунулася в кімнату бази. Вона змахнула ще раз перетинчастими крилами й склала їх, притиснувши до боків, і тепер стала схожа на стару жінку, що закуталася в сіру запилену шаль. Істота застигла на підлозі справді як огидна химера з паризького собору Нотр-Дам чи з картин Гойї. Вона сиділа нерухомо, наче не знаючи ще, як їй поводитися. Тільки неспокійно блимали налиті кров’ю очі та зрідка загрозливо клацав дзьоб, показуючи два ряди гострих зубів. І наче підняті плечі ховалися в бганках усе тієї ж старечої шалі кольору павутиння.
Поліщук забув про свій страх, який спочатку охопив його. Він стояв біля столу і, не відводячи очей, дивився на потвору. Вона була не така вже й велика; враження гігантського розміру справляли, мабуть, величезні перетинчасті, мов у летючої миші, крила. Тулуб з головою на довгій шиї був не більше як півметра або близько цього.
“Так, звичайно, це птеродактиль, літаюча рептилія… здається, з верхньоюрських відкладень Землі”, — стрибали в мозку Поліщука безладні думки. Птеродактиль — на Місяці?.. Допотопна рептилія — на місячній базі?.. Ні, це не дорослий птеродактиль, а, мабуть, дитинча, дорослі були, слід думати, значно більші… Але який лютий, хижий погляд у цього малятка!
— І, хай йому біс, у нас немає ніякої зброї! — злісно вигукнув Гарісон. — Був би хоч пістолет! А коли ця штука допадеться до нас, що тоді?
— Птеродактилі, наскільки я пам’ятаю, живилися комахами, — зауважив Поліщук, усе ще не обертаючись.
— З такою лютою пикою, з такими зубами? Та він може відхопити мені цілу руку… Ха, комахи! Огидна мерзота, звідки вона взялася на наше нещастя!
— Очевидно, з яйця, Джоне.
— І треба ж було тобі принести його! Бач, у холоді шлюзової камери, і все ж таки вилупився. Шалений світ! — знову із люттю кинув Гарісон.
— Мабуть, після тривалого заморожування яйцю навіть і там було тепло. І в нього дуже скоротився інкубаційний період, — міркував Поліщук.
— У тебе, Борисе, на все є пояснення. А що нам тепер з оцим твоїм птеродактилем робити?
Поліщук розвів руками:
— В усякому разі, моє припущення про те, як тут, на Місяці, опинилися яйця, виправдалося, — сказав він по паузі. — І крім того, тепер можна сміливо твердити, що Місяць, чи, вірніше, величезний шмат Землі, наша планета викинула саме у верхньоюрському періоді, коли на ній ще водилися птеродактилі та інші допотопні тварини. Згода, Джоне?
— До біса твій верхньоюрський період! Мені це байдуже. Розумієш, ні до чого! У мене інший фах, інші завдання. І, коли ти командир, то, будь ласка, вирішуй, як нам позбутися цього страховища, щоб я міг взятися до своєї справи!
Птеродактиль, який сидів до того нерухомо, раптом з сухим шелестінням підняв крила й змахнув ними. Порив вітру від цього різкого руху вдарив у шоломи Поліщука й Гарісона й примусив обох похитнутися. Зі столу впала скинута вітром склянка, впав зошит, що лежав скраю.
— Диявол! — пробурмотів Гарісон, лише скоса подивившися на склянку й зошит, що лежали на підлозі.
Птеродактиль змахнув крилами ще раз — і злетів. Він незграбно зробив уздовж кімнати широке коло. Гарісон сховався за стіл, коли потвора, здіймаючи вітер, пролинула над ним. Хижий її дзьоб на ходу схопив з полиці блискучу пробірку із зразками грунту на Місяці, і вона вмить зникла у горлі потвори. Уздовж довгої шиї страхіття пройшла хвиля ковтального руху, немов під сухою шкірою перекотився великий жмут. А тоді птеродактиль приземлився біля самих шлюзових дверей. Він склав крила і, перевалюючись, незадоволено поглядаючи на людей червоними очима, зник у шлюзовій камері. Гарісон полегшено зітхнув:
— Нарешті! Прикрити б його там… інакше він проковтне всі наші проби, якщо не накоїть чогось гіршого… Зачинимо двері в камеру, Борисе, доки малятко ніжиться в холодку!