Твори в п'яти томах. Том V
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #5
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: “Молодь”
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том V». Краткое содержание книги:
В цьому томі подано тільки вибрані оповідання. Всі вони друкуються з деякими змінами та виправленнями.
— Ти, мабуть, збожеволів, Борисе, — обурювався Гарісон. — Після того, як нас попередили, по суті, заборонили виходити з бази, — ти, нікого не слухаючи, помчав по яйця під дощем метеоритів, кожен з яких загрожував твоєму життю. Згадай хоч би, як ти наполохався, коли маленький метеорит упав мені на плече! А сам кинувся під їхній град, щоб врятувати цю безглузду знахідку… Як тобі пощастило проскочити — не збагну. Мене й досі охоплює жах на думку про це! І навіщо? Адже яйце однаково зіпсується у теплі, поки прилетить ракета. Навіщо ж ти зробив це?
Поліщук неуважно слухав свого друга і ледь осміхався. Справді, що він міг відповісти йому? Звісно, його вчинок межує з божевіллям. Але ж хоч одне яйце врятовано! Хіба ж його ризик не виправданий, коли загадкове яйце буде досліджено і наука збагатиться новим відкриттям? Хоч Гарісон і дуже гарний хлопець, але цього, очевидно, не може зрозуміти: його цікавить лише одне — успішне виконання наміченої планом роботи в межах інструкцій. Усе, що виходить за межі цього, для Гарісона не існує. Ми, радянські дослідники-космонавти, не такі. Американці, хоч вони і пречудові хлопці, але привчені всім життям справно робити тільки те, що покладено на них, робити добре, навіть зразково, але не більше.
— Та чого ж ти мовчиш, Борисе? — допитувався тим часом Гарісон. З-під шолома він зачудовано дивився на Поліщука. — Чи не вважаєш за потрібне відповідати мені?
Поліщук засміявся:
— Та ні, ні, Джоне! Просто мені, слово честі, нема чого заперечувати. Ти маєш слушність: з погляду нормального дослідника я, так би мовити, поводився безглуздо, чи що.
— Бач, ти все ж таки визнаєш це! — задоволено відзначив Гарісон.
— Гаразд, я ненормальний дослідник. Але ж головне — яйце в нас. Воно лежить у шлюзовій камері, і йому ніщо не загрожує.
— Якщо… якщо, по-перше, воно не зіпсується: там значно тепліше, ніж на поверхні. І, по-друге… ну, пам’ятаєш, із Землі казали: приготуватися до можливих несподіванок. Розумієш? — стурбовано закінчив Гарісон.
— Усе, усе розумію, Джоне! — відмахнувся Поліщук. — Ось уже шість земних діб яйце лежить у шлюзовій камері — і нічого… А несподіванки — на те вони й несподіванки, щоб над ними не дуже міркували… Дивися, Земля! — обірвав він свою річ, зазираючи в ілюмінатор.
На чорному глибокому, наче затягнутому оксамитом, небосхилі пливла осяяна зеленкуватим світлом Земля. Вона немовби пригасила своїм сяйвом розцвічене зірками небо над Місяцем і радісно нагадувала про ліси, луки, моря й річки, — все те, що людина по-справжньому з гострою тугою відчуває тільки в безкраїх просторах космосу, в міжпланетній ракеті або тут… де невпинно спалахують і гаснуть вогняні метеоритні фонтани місячного піску… Вони стали вже звичайними, ці червоні й білі вогники. І все ж таки до них не можна було звикнути: так раптово вони виникали по всій, скільки сягало око, поверхні Місяця, поцяткованій кільцями малих кратерів, що лишалися після тих фонтанів. І ось — Земля на місячному небосхилі!
— Східна півкуля… — мрійно прошепотів Поліщук.
Там, під цим скупченням хмар, схожим на шматки білої вати, простяглася його країна, велика країна. Там вулицями маленького містечка він блукав ще школярем, сидів на лаві в саду, дивлячись на голубий диск Місяця, що котився серед хмар, і нестримно фантазував. Він — космонавт, він побуває на далеких планетах, на Марсі, на Венері, де, мабуть, вільно бродять доісторичні тварини, величезні ігуанодони, літають ящери-птеродактилі… Але спочатку він вирушить на срібну кулю Місяця. Він буде тим сміливцем, який у скафандрі відважно пройде його морями і кратерами… Милі дитячі мрії! Але вони збулися: він тут, на Місяці, разом із своїм супутником, американцем Гарісоном, — і як же тоскно, самотньо почуває себе, дивлячись на далеку Землю в безкрайому океані космосу, у тісній базі станції, де тільки міцний купол відділяє його від шаленства космічної стихії!.. Мабуть, щось подібне відчуває й Джон, — на його обличчі застиг замислений вираз людини, яка забула про все, крім далекого, примарного лика Землі.
Але що то за дивне ритмічне постукування в дверях шлюзової камери. Поліщук насторожився.
— Джоне! Ти чуєш? — уривчасто спитав він.
— Так… Що це? — блідий Гарісон повернув голову до шлюзової камери.
Постукування не припинялося. Наче хтось намагався відчинити двері камери й стукотів у них зовні.
— Шоломи, Джоне! — Поліщук хутко закрив свій космічний шолом. Те саме зробив і Гарісон.
Двері в шлюзову камеру повільно відчинялися. Обидва дослідники напружено вдивлялися в темний простір між ними.