Чорний замок Ольшанський
- Автор: Короткевич Володимир Семенович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Чорний замок Ольшанський». Краткое содержание книги:
— І на додачу, — сказав я, — завдяки пізній весні подекуди в гущавині та в грибних ярах є ще останні зморшки. Ну, не кошик, а на сковорідку назбираєте.
— І зморшки? — охнув психіатр. — Все. На колінах приповзу. А може, разом під'їдемо? Ви коли, Адаме Петровичу?
— В тому й справа, що точно не знаю. З'їздити тут на деньок до родичів треба. Під Кладно… Ну, може, все-таки там, в Ольшанці, зустрінемося. Буде ще краще.
— Так. Запланованість завжди пасує перед сюрпризом. Ми розійшлися.
Найбільше я люблю отакі несподівані, як грім серед ясного неба, поїздки. Коли збираєшся поспіхом, коли не залежиш ні від автобуса, ні від квиткових кас, а залежиш тільки від майстерності водія та від справності машини, коли де захотів, там і зупинився. Чи на березі річки, чи на узліссі, чи полежати в соковитому клеверищі або в дурманних коноплях.
Коли виходиш о п'ятій ранку, ще позіхаючи від сонного холоду, як поступово розігріваєшся, як запалюєш першу сигарету, і вона особливо смачна в ранковому, зовсім ще чистому повітрі.
Як ідеш заздалегідь домовленим маршрутом і тебе десь дорогою підхоплює Щучин «козел» (одна з машин, які я люблю, особливо коли літо, і брезентові «стіни» підібрані вгору, і вітер як собі хоче жартує з людьми, з їхніми чубами, комірами, і все таке інше. Та ще коли, крім водія, тут же на задньому сидінні з тобою Щука і Хилинський).
Псує, правда, трохи настрій присутність поруч з шофером сердечного друга, «несхибного» Якуба Клепчі. Але що поробиш, ніколи на землі не буває стопроцентного щастя. Змиримося і з вісімдесятипроцентним.
Мелькають річки, селянські підводи біля опущених шлагбаумів, ліси, галявини серед жита (і на деяких — величезні, як священні дуби предків, дички). Пролітають просто пустки, зарослі вересом, і на них білоруськими кипарисами височить трохи хмурий ялівець. А там промайнули на пагорбі руїни замку чи давнього оборонного костьолу. Хатки приліпились під оранжевою річковою кручею, а трохи далі, в затоці, ворушаться від течії батоги жабнику і цвіте водяна гречка.
Краю мій! Рідна моя земле! Як же мені жити, коли я піду з тебе? Як мені бути, коли я помру і, може, буття моє ще деякий час не закінчиться, — і це і є обіцяне мені пекло? Без тебе.
Кого запитати про це? Зрозуміло ж, не Клепчу, який говорить штампами і, там, де цього не треба, занадто піднесено. І байдуже було б йому, де народитися, бо повсюди б він «виконував завдання». І ніколи б не спали йому на думку слова словацької пісні, які придумав колись якийсь невідомий словацький чабан, гірський «бача».
Ясно, що запитаю в останніх двох, які платили за те «вінко», за ялівець на пустках, за все білоруське повітря самим життям. Та і в них не запитаю. Просто дивитимуся на них і, часом несвідомо, робитиму висновки.
І ось уже тягнеться зліва стрімка прозора річка, а на обрії будинки, стріли дзвіниць.
Кладно, мало не найулюбленіше моє місто на улюбленій моїй землі. Квартали свіжоспечені, а далі й старі з кривуватими вуличками, з будинками, вікна яких ледве дивляться на світ крізь стіну буйнозеленого кучерявого дикого винограду. І глухий комплекс монастиря візитів.
Моє місто, місто зі своїми рисами, запахами, поліфонією звуків, зі своїм безмежно прекрасним лицем!
«Козел» зупинився біля скверика на площі. Я виліз.
— Ми тут на Аптечну повернемо, а ти, хлопче, чухрай по Замковій і потім праворуч. Підвозити тебе під ґанок нема чого. Та тут і недалеко. Даємо тобі п'ять годин максимум. Потім чекаємо біля «бернардинів». Зостанешся — приходь попередити. Ні — підкинемо тебе до Ольшан.
— Ну, а я тут в готелі затримаюся, — сказав Адам. — Я приїду або завтра, або на третій день.
… Будинок під потрібною мені адресою стояв на одній з тих зелених чи то вуличок, чи завулків, що збігали в яр до річки. «Мій» будинок був типовий фільварково-шляхетський будинок, які тисячами були колись розкидані по Білорусії, а зараз зустрічаються дедалі рідше й рідше і які так любив і так умів малювати Генріх Вейсенгоф. Довгий, одноповерховий, з високим дахом і побіленими дерев'яними колонами на ґанку, з блакитними віконницями і веселковими від старості шибками, які дивляться в занедбаний сад, на старий деревоподібний бузок.
Здавалося б, такі непоказні, скромні, милі, навіть жалюгідні, вони, однак, серце нашої країни. Бо це в отаких будиночках народилися, зміцніли і змужніли не тільки наші, білоруські, а й польські гордість й слава. З таких вилетіли в світ Богушевич і Чечот, Купала і Калиновський. У таких засяяла перша іскра життя Міцкевича, Монюшка і Костюшка.