Повзе змія

9

Він готувався цілий ранок. Лежачи спиною на нарах і вкотре вивчаючи погано побілену стелю, він прокручував у голові можливі варіанти запитань. Він не чекав від журналіста, тим більше — від журналістки, нічого оригінального. Просто відчував стандартний інтерес до своєї персони, тому, за його розрахунками, вже кілька перших запитань просто повинні обурити та образити його. Це дасть підставу перервати інтерв’ю, передумати, попроситися назад у камеру і зірвати непроханим цікавим гостям важливу для них справу. Від нього не приховалося хвилювання дівулі, він подумки похвалив себе за точний розрахунок. І на тобі, здрасьтє…

— Богдане, коли ви востаннє грали в шахи?

Камера працювала, і якщо в нього зараз вирветься: «До чого тут шахи?» — те саме перше, що прийшло на язик, він матиме щонайменше дурнуватий вигляд не лише в її очах, а й у очах слідака та вертухаїв.

— Коли відбував перший строк, ще по малолітству. Сидів під Одесою, там завідувач виховною частиною нормальний мужик був. Бібліотеку своїми силами збирав, сам комплектував, газети туди якісь виписував. Карти саморобні в кожного другого були. Знаходили — рвали, тільки їх знову малювали. Зате в шахи мало хто грав, пацанва, малолітки кончені. А вони в бібліотекаря зберігалися. Там у вільний час партійку-другу розігрували, знаходив собі партнерів. На всю малолітку троє-четверо пацанів, що вміють короля від пішака відрізнити, завжди є. Та й дядя Вітя, це майор той самий, з виховної роботи, теж нормально фігури пересував. Казав — колись розряд заробив. Видно по ньому, я сам у школі міг на розряд здати.

— Чому ж не здали? Охололи до шахів?

— Багато до чого охолов, — він відчув, що надто розговорився, але переривати розмову тепер не хотілося самому.

— І до поезії?

— Що ви називаєте поезією?

— Я читала ваші вірші. Вони, на мою думку, досить зрілі та сформовані.

— Мене дядя Вітя до випуску стіннівки залучав. Пашка Коза танки і салют малює, я до Дня Перемоги рядки римую. Потім ще приїжджала до нас комісія якась міжнародна, — несподівано для самого себе пригадавши той візит, він мимоволі посміхнувся. — Найшли, урюки, міжнародну комісію! Вісім наших, двоє шведів, ги-ги. Втирали нам про свою програму — типу творчість дітей за ґратами. Самі вони діти, блін, — відчувши, що почав захоплюватися, трошки стримав себе. — Записували тих, хто малює, по дереву вирізає, ще якісь ремесла, чи таких, як я — типу поетів. Кажуть, виставка потім була в Києві. Це мої типу віршики хтось ще й читав.

— Чому ви так себе оцінюєте? Типу поети, типу вірші. Невже для вас це ніколи не було серйозним захопленням?

— Хочете сказати — якби я зафанатів на поезію, не опинився б у тюрязі? Не знаю, і гадати не збираюся. Я, розумієте, став тим, ким став. Тільки давайте зараз обійдемося без розмов про те, що вбивати погано, грабувати погано, закони треба поважати, людей любити.