Повзе змія
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-8321-66-9
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Повзе змія». Краткое содержание книги:
Це трилер, від якого неможливо відірватися. А фінали в історіях Андрія Кокотюхи завжди несподівані.
— Ти до чого це ведеш, Баглай? — втрутився Постовий. — 3 тобою тут не в кавеен граються. Поговори з людьми нормально.
— А я поки що нормально говорю. У мене справді не така камера. Але я поміщаюся і в свою, і в їхню. Я ж зараз у вас усередині, правда?
На порожні балачки дорогоцінний час витрачати не хотілося. Олена взяла мікрофон, критично подивилася на нього. Причепити петличку до краю його футболки ніхто не дозволить, а з мікрофоном доведеться підходити впритул до клітки, бо сам Баглай, як її попередили, до ґрат наближатися не має права. Мікрофон у кадрі, та ще й на відстані від того, хто говорить, зіпсує всю картинку. До того ж рука може втомитися, цього вона боялася цілком небезпідставно. Почне тремтіти разом із мікрофоном, остаточно зіпсує кадр, відволікаючи на себе увагу глядача. Та інших варіантів просто не було. Вона подивилася на Поторочу, той махнув рукою, даючи знак починати. Роблячи поправку на ситуацію, він пообіцяв, що візьме самого Баглая якомога крупнішим планом, аби в кадр точно не потрапила Олена і лише час від часу з’являвся мікрофон.
— Поїхали, можна, — вголос підтвердив оператор свою цілковиту готовність, а режисер уголос нагадав:
— Прохання до всіх — тихо! Давай, Лєно.
На мить Олена схрестилася поглядом із Баглаєм, прочитала в його очах очікування того самого, першого запитання. Це не вбивця вісьмох людей, сказала вона собі. Це традиційний і звичний для неї гість спокійної, такої домашньої, затишної, білої та пухнастої програми «Кухонний базар». А ставити запитання їм Олена за сезон насобачилася дай Боже. Схрестивши вказівний та середній пальці на лівій руці, вона почала:
— Богдане, коли ви востаннє грали в шахи?
9
Він готувався цілий ранок. Лежачи спиною на нарах і вкотре вивчаючи погано побілену стелю, він прокручував у голові можливі варіанти запитань. Він не чекав від журналіста, тим більше — від журналістки, нічого оригінального. Просто відчував стандартний інтерес до своєї персони, тому, за його розрахунками, вже кілька перших запитань просто повинні обурити та образити його. Це дасть підставу перервати інтерв’ю, передумати, попроситися назад у камеру і зірвати непроханим цікавим гостям важливу для них справу. Від нього не приховалося хвилювання дівулі, він подумки похвалив себе за точний розрахунок. І на тобі, здрасьтє…
— Богдане, коли ви востаннє грали в шахи?
Камера працювала, і якщо в нього зараз вирветься: «До чого тут шахи?» — те саме перше, що прийшло на язик, він матиме щонайменше дурнуватий вигляд не лише в її очах, а й у очах слідака та вертухаїв.
— Коли відбував перший строк, ще по малолітству. Сидів під Одесою, там завідувач виховною частиною нормальний мужик був. Бібліотеку своїми силами збирав, сам комплектував, газети туди якісь виписував. Карти саморобні в кожного другого були. Знаходили — рвали, тільки їх знову малювали. Зате в шахи мало хто грав, пацанва, малолітки кончені. А вони в бібліотекаря зберігалися. Там у вільний час партійку-другу розігрували, знаходив собі партнерів. На всю малолітку троє-четверо пацанів, що вміють короля від пішака відрізнити, завжди є. Та й дядя Вітя, це майор той самий, з виховної роботи, теж нормально фігури пересував. Казав — колись розряд заробив. Видно по ньому, я сам у школі міг на розряд здати.
— Чому ж не здали? Охололи до шахів?
— Багато до чого охолов, — він відчув, що надто розговорився, але переривати розмову тепер не хотілося самому.
— І до поезії?
— Що ви називаєте поезією?
— Я читала ваші вірші. Вони, на мою думку, досить зрілі та сформовані.
— Мене дядя Вітя до випуску стіннівки залучав. Пашка Коза танки і салют малює, я до Дня Перемоги рядки римую. Потім ще приїжджала до нас комісія якась міжнародна, — несподівано для самого себе пригадавши той візит, він мимоволі посміхнувся. — Найшли, урюки, міжнародну комісію! Вісім наших, двоє шведів, ги-ги. Втирали нам про свою програму — типу творчість дітей за ґратами. Самі вони діти, блін, — відчувши, що почав захоплюватися, трошки стримав себе. — Записували тих, хто малює, по дереву вирізає, ще якісь ремесла, чи таких, як я — типу поетів. Кажуть, виставка потім була в Києві. Це мої типу віршики хтось ще й читав.
— Чому ви так себе оцінюєте? Типу поети, типу вірші. Невже для вас це ніколи не було серйозним захопленням?
— Хочете сказати — якби я зафанатів на поезію, не опинився б у тюрязі? Не знаю, і гадати не збираюся. Я, розумієте, став тим, ким став. Тільки давайте зараз обійдемося без розмов про те, що вбивати погано, грабувати погано, закони треба поважати, людей любити.