У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

Морочив його не лише план на хлібоздачу, якого не виконати, а й план на кількість “злочинців” для Карлагу і Сиблагу. “Щось воно не так тут, - здається, бачив перед собою всіх допитаних. – Нас зробили знаряддям сваволі Бергавінової групи перевертнів і безбатченків. План будь-якою ціною, - згадав він наказ Харківського ОДПУ. – А як його виконаєш? І потім, чому це Сергія Бергавінова, що дружив із працівником райспоживспілки, а пізніше своячком Мануйловим, раптом переводять першим комісаром аж Хабаровського крайкому? Щось воно не те,” – повторював про себе уже не вперше Райхман. Мучила його і перспектива неймовірного підвищення по службі, якщо будуть виконані плани хлібозатотівель і набору у трудові табори…

А приведений у набиту в’язнями камеру Карпо мовчки втиснувся на своє місце обік смердючої параші і, досі відчуваючи побої, якийсь час слухав чийсь шепіт поряд.

“Ми не в Європі, не в Азії, а поміж них – у сатрапії! Отож, ваші мірки, висновки і оцінки не підходять, бо трудівник у ній споконвіку працював і досі працює на паразитів, а їх же розвелося! Трудівник зневірився, що прогодує їх, сам при цьому не вмерши з голоду, і опустив руки, облінився, плюнув на все і ні в що більше не вірить. Знає лише, що його безпардонно шельмують, обманюють, ошукують, грабують, не цінуючи, як годівника. Будь-який капіталіст поціновує трударя, як джерело свого добробуту, а сатрапія, що по суті своїй тимчасова, тримається на временщиках, що плюють на народ і зацікавлені тільки у власній наживі й вигоді. Комуністів-фанатиків Сталін нищить безпощадно й безоглядно задля власного владопосідання і диктатури кагановичів і постишевих, як своїх вірноприслужців, прикриваючись гаслами індустріалізації й зміцнення Союзу…”

Не все почуте ясно зрозумів Карпо, до краю зморений і зболений, незчувшись, як і задрімав серед того пошепту. А снились Янчукові стрепехаті і якісь щетинисті хмари в небі, сивувато-свитні тумани над Ліском, темно-маревні води плес, озерець і ручаїв, кишені галявин та просвітки низького купола неба між дерев, пухкі подушки золотого листя під кронами. Осінь ніби хвалилася своєю неподібністю, різнобарвністю, багатством кольорів, мовчазним останнім листопадом, чаруючи Карпа.

Проснувся він різко від жаху, бо зненацька через його сон густою буйною травою Луки промчався витолочний табун чорних, як галки, коней. Карпо кинувся, було, прогнати їх геть, але кілька жеребів погрозливо погналися на нього, змусивши втікати із усіх сил, рятуючись. Прочумуючись від сну, він повільно приходив до себе, знову почувши шепіт поряд.

“Доля рідної землі, голубе, здавна турбувала наш народ, - падало йому до свідомості щось рідне й близьке. - А чому, питається? Бо захланці відбирали й відбирають у нас право на життя! Нашу слободу, рідні слово й культуру, народні звичаї й обряди, досягнення науки й техніки разом із натурою буття обплутують своїми імперськими: мовою, мисленням, уподобаннями, сплітаючи тенета суцільної бреханини, руйнуючи, нищачи й продовжуючи перемелювати іноінтелекти, позбавляючи їх можливості існування під сонцем без неї,” – бубоніло, гублячись у камерному гулові, у Карпових вухах.

“Може, воно й так, але ж революцію допускали й імперці, і навіть шовіністи”, - заперечив першому шептунові баритон другого.

“Допускали, голубе, але тільки конституційну монархію, при якій можна на весь світ кричати про права людини та волю інонародів, а в дійсності душити їх і в зародках, - підсилив шепіт говорун. – Чим нині не конституційна монархія, хоч іменується інакше?! Чи депеушники не жандарми та сискники?! Ще більш дикі та звірині, хоч і не мають хижого орла в атрибутиці!”

“Який діапазон тем, особливо нам рідних, яка заздрісна різнокутність і багатофокусність бачень, професоре! - захоплювався баритон. – А поясніть-но, чому це раптом допитувачі взялися тепер за тризуб і жовто-блакитний стяг?”

“І жовто-блакитному стягові, і тризубові на нашій землі більше років, як хорогвам! Вони за півтори тисячі літ, будучи символами нашого люду, жодного разу не зганьбили себе, в той час, як зірка, серп і молот та червоний стяг за роки по революції й путчові ганьблять себе злочинами постійно! З тризубом і жовто-блакитним стягом ходили в походи на набрідців князі українські в давнину, усі гетьманці, уенерівці, директоріївці, січові стрільці та зунрівці і червонокозаки до їх злиття із червоноармійцями!”

“Куди ж ідемо? – хрипливо пробубонів баритон. – Сталіна вже вважають мало не престольним царем.”

“Святе місце не може бути порожнім, - зітхнувши, прошептав професор. – Цей вождь народів, як назвали його Каганович з Ворошиловим, є жертвою середовища, що після путчу не змінило своєї імперської суті, а лише поміняло її атрибутику й символіку. Для інонародів і для нас зокрема починаються страшні часи знеособлення через знищення дідівських законів етичної і трудової моралі, родинно-національної сув’язі при втраті будь-якої духовності.”

“Але ж маємо свій уряд, професоре!”

“Маємо, але при чужій владі, бо позбуваємося родин, оселі, двору, доробків, гараздів,  рідного краю і, як тяглова сила, вербуємося до Карлагу і Сиблагу ще більшою чисельністю, ніж при царях, всілякими грудманами, райхманами, геплерами й едельманами.”

“Як на вашу думку, ота виїзна група з євреїв, як і Каганович, свідчать про їх владу тепер?”

“У жодному разі я так не думаю! Їх використовують, як ображених погромами мстителів, щоб відвернути наш обур від росіян: бергавінових, орлових, новікових, фоміних, тощо.”