Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

Та хай там як, але найбільше мене непокоїло те, яким чином ця потвора з’явилася біля мене і як зникла. Вона скористалася Козирною Брамою, а це не та річ, яку створюють мимохідь. Правду кажучи, цю Браму взагалі не створюють, якщо можна такого уникнути. Це скидається на дешеву показуху — встановити контакт за допомогою Козиря з певним віддаленим місцем, а тоді перекачати неймовірний обсяг енергії, аби реалізувати отакий ось портал і якийсь час підтримувати його. На те, щоб такий портал діяв п’ятнадцять хвилин, піде стільки енергії та зусиль, що це тебе виснажить сильніше, ніж Пекельний забіг[63], на значний час позбавить сили. Але хтось пішов на це! Мене не хвилювали причини, які спонукали когось це зробити, — вражав сам факт, що це сталося. Бо таким рівнем Мистецтва може володіти лише той, хто пройшов ініціацію Козирями. Це не може зробити хтось, кому в руки випадково потрапила карта.

А це значно звужувало коло пошуків.

Я спробував зрозуміти, яке завдання міг мати цей вовкулака. По-перше, він мав знайти мене та...

Ну звичайно! Я раптом пригадав мертвих собак у лісочку поблизу Лісового будинку, а також гігантські сліди, схожі на собачі, що бачив там. Тобто, цей монстр вистежив мене ще тоді, а потім спостерігав за мною та вичікував. Коли я минулого вечора вирушив у дорогу, він пішов слідом за мною, а коли я зупинився на ніч, вирішив діяти.

Монстр цей забезпечив собі — чи йому забезпечили — Козирну Браму для того, щоб його не можна було переслідувати в разі відступу. А тоді прийшов, аби вбити мене. І я не можу сказати, чи цей вовкулака пов’язаний із Шару Гаррулом, таємницею, яку має в рукаві Люк, блакитними камінчиками або з місією, котру виконує істота, що вміє міняти тіла. Тому наразі ця проблема має просто повиснути у повітрі, без розв’язання, а я тим часом зосереджуся на головному.

Наздогнавши караван фургонів, що прямував до Амбера, я об’їхав його. Назустріч мені трапилося кілька вершників. Жодного я не знав, але дехто з них махав мені рукою. Ліворуч від мене й надалі нагромаджувалися хмари, але на бурю начебто не повертало. День залишався прохолодним і сонячним. Ми долали численні спуски та підйоми, а загалом дорога потроху вела вгору. На обід я зупинився у шумному, велелюдному заїжджому дворі, швидко поїв, натоптавшись під саму зав’язку, однак більше там не затримався. Невдовзі після цього шлях ще поліпшився, і незабаром я вже помітив удалині вежі Амбера на верхівці Колвіра. Вони виблискували під сонцем у зеніті.

Небесне світило почало потроху спускатись, а дорожній рух ставав дедалі жвавішим. Я їхав собі, продовжуючи вибудовувати плани та обмірковуючи усі питання, що спадали мені на думку. Підіймаючись схилом, дорога зробила кілька поворотів, але панорама Амбера майже постійно залишалась у мене перед очима.

Не зустрівши нікого знайомого, надвечір я дістався Східної Брами у старій фортифікаційній стіні. Піднявшись Східною Виноградарською, зупинився біля дверей міського будинку Бейлів, де одного разу був на вечірці. У стайні позаду будинку передав Дима конюхові, й мені здалося, що вони обоє зраділи, побачивши один одного. Тоді пішки я пройшов до передніх дверей і постукав. Служник повідомив, що барона нема вдома, тож я назвав своє ім’я і передав те, про що просила Вінта. Він обіцяв переказати звістку господареві, щойно той повернеться.

Виконавши обіцянку, я попростував Східною Виноградарською пішки. Майже на верхівці, але ще не подолавши стрімку частину вулиці, почув запах їжі. Це змусило мене відмовитися від свого плану повечеряти вже у Палаці. Я зупинився, озираючись, аби відшукати джерело спокусливих ароматів. Запах долинав з бокової вулички праворуч, де вона розширялася, утворюючи площу. Посеред площі я побачив водограй: мідний дракон, укритий мальовничою зеленою патиною, мирно дзюрив у чашу з рожевого мармуру. Дракон дивився на півпідвальний ресторанчик з вивіскою «Яма». За огорожею з гострих мідних кілків просто неба стояв десяток столиків, а зсередини огорожу декорували рослини у вазонах. Я перетнув площу. Проходячи повз водограй, помітив під водою розсип екзотичних монет, і серед них четвертак, викарбуваний до двохсотріччя США. Наблизившись до огорожі, я зайшов усередину й збирався збігти сходами вниз, коли почув, як хтось кличе мене:

— Мерлю! Сюди!

Я подивився у той бік, звідки лунав голос, але не впізнав нікого з тих, які сиділи за чотирма зайнятими столиками. Обвівши столики поглядом удруге, я побачив, що літній чоловік за столиком у правому кутку всміхається до мене.

— Білле! — вигукнув я.

Білл Рот підвівся зі стільця, радше для того, щоб я його помітив, а не з міркувань етикету.

Я зрозумів, чому не впізнав його відразу. Він почав відрощувати бороду, що пролискувалася сріблом, і вуса також. А ще на ньому були коричневі штани зі срібними смужками по зовнішніх швах, заправлені у високі коричневі чоботи. Сорочку мав срібну з коричневою оторочкою, а на стільці праворуч від нього лежав згорнутий чорний плащ. Поверх плаща — широка чорна портупея, а на ній висів у піхвах меч, не дуже великий, середньої довжини.

— Ти геть перетворився на тубільця. І схуднув.

— Еге ж, — сказав той. — Маю намір після виходу на пенсію осісти тут. Місце мені подобається.