Реальна загроза
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич
- Язык: украинский
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Реальна загроза». Краткое содержание книги:
Під час першої ж своєї експедиції Александр потрапляє на далеку і досі нікому не відому планету Ютланд. Ця подія круто змінює все його життя, і він опиняється в епіцентрі прийдешньої міжпланетної війни...
— Агов, дівчата! — покликав я, зупинившись посеред вітальні. — Де ви?
— Я тут, — відповіла Елі з сусідньої кімнати, двері до якої були трохи відчинені. — В біліотеці.
— А я у ванній, — крізь плескіт води долинув ніжний Лінин голосок; то автоматично спрацював квартирний інтерком. — У тій, що поруч з найбільшою спальнею.
— Тоді мийся, не поспішай, — сказав я. — А я поки побалакаю з Елі.
Я ввійшов до бібліотеки. Елі сиділа на канапі, з дистанційним пультом у руках, переглядала на великому, вмонтованому в стіну екрані випуски міжнародних новин і позначала ті, що були варті уваги. Вавілон належав до провідних планет людського співтовариства, між якими регулярно курсували швидкісні поштові катери-авізо з місткими банками пам’яті, де крім приватної, урядової, комерційної та громадської кореспонденції, знаходилися свіжі матеріали всіх більш-менш значних інформаційних агенцій. Авізо з Землі прибували на Вавілон з шестигодинним інтервалом, проте через відстань між планетами інформація була застаріла майже на добу.
— Але й нуднюща нарада була! — сказав я, влаштувавшись на канапі поруч із Елі й обійнявши її за плечі. — Ці фінансисти такі буквоїди, майже як правники… Але тепер уже все гаразд. А в тебе як? Що чути в світі?
Як і всі інші, хто висадився на Вавілон, Елі мала свої обов’язки, що полягали в стеженні за подіями на інших планетах та підготовці інформаційних бюлетенів зі зведенням найважливіших для нас новин.
— Про наших дипломатів поки ані слова, — повідомила Елі. — Навряд вони спромоглися прослизнути непоміченими. Найпевніше, їхні кораблі досі не прибули.
— Не „досі“, а „вчора“, — уточнив я. — А про „Нью-Огден“ немає нічого?
— Прямо нічого. Але в матеріалах „CNN“ побіжно згадується про одну подію: за чотири астроодиниці від Землі, перпендикулярно до площини екліптики, детектори сторожового фрегата „Корнуол“ зафіксували короткочасне спливання непізнаного корабля, за всіма ознаками — військового корвета. На запит представитися він не відповів і відразу здійснив екстрене занурення. Це все.
— Гм… Цілком можливо, йдеться якраз про нашого втікача. Коли це сталося?
— Тридцять дев’ять годин тому. З урахуванням затримки інформації.
— За часом підходить…
— А ще, — продовжувала Елі, — є цікава звістка з нашої Октавії. Ериданський уряд шокований одночасним зникненням разом з сім’ями чотирьох високопоставлених адміралів — начальника Астроекспедиційного Корпусу, командувача Одинадцятої ескадри, заступника начальника Кадрового управління ВКС і керівника Центру стратегічних ініціатив при Генеральному Штабі. Офіційних поментарів з цього приводу поки немає.
Я задоволено кивнув:
— Хоч одна добра новина. На щастя, вони отримали від батька попередження раніше, ніж спільники Гарсії наважилися на крайні заходи.
— Ти певен, що вони втекли, а не були викрадені?
— Четверо відразу? Неймовірно. Навіть одного адмірала викрасти непросто, а тут чотирьох, одночасно, та ще й разом з родинами… Ні, це виключено. До речі, ти наглядала за Ліною? Вона не надумала надіслати звістку рідним?
— Не надумала, не надумала, — замість Елі відповіла сама Ліна, заходячи до бібліотеки. На ній був халат її улюбленого рожевого кольору, щоки розпашіли від купання, біляве волосся трохи потемніло від вологи — вона ніколи не користувалася сушаркою. — Ну, скільки можна про це говорити, Сашко? Я, звісно, не така розумна, як Елі, але й не повна дурепа. Так, я скучаю за мамою, татом і братиками. Мабуть, вони думають, що я загинула і дуже горюють. Мене це мучить — але я зачекаю. Скільки треба, стільки й чекатиму.
Ліна наблизилась до нас з Елі й узяла за руки.
— Ну, годі, ходімо вже. Я хочу спати. І не тільки спати.
— Ви йдіть, — сказала Елі їй та мені. — А я ще трохи попрацюю. За розкладом от-от має прибути черговий авізо.
Я не став сперечатися з нею, робота є робота, і разом з Ліною вийшов з бібліотеки.
Проте до спальні ми попрямували не одразу. У вітальні Ліна випустила мою руку й повільно закружляла по кімнаті. Її стрункі ніжки у м’яких капцях мов би пливли над підлогою, витончена фігурка відображалась у численних дзеркалах, і я міг одночасно спостерігати за її рухами в різних ракурсах — видовище було дивовижне.
— Ох, Сашко, як тут чудово! — промовила вона, зупинившись. — Я завжди хотіла бодай трохи пожити в таких королівських покоях, відчути себе принцесою з казки.