Чоловіки під охороною
- Автор: Мерль Робер
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1989, №6-8
- Переводчик: Григорій Філіпчук
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Чоловіки під охороною». Краткое содержание книги:
У романі «Чоловіки під охороною» (1974) Р. Мерль розглядає складні психологічні взаємини між людьми в екстремальних умовах, породжених фантазією письменника, але цілком можливих у капіталістичному суспільстві. Роман «Чоловіки під охороною» належить до одного з найпопулярніших у наш час підвидів наукової фантастики — до соціальної антиутопії, що розглядає можливі й неможливі моделі суспільства майбутнього, цього разу суспільства, керованого «фемінократією».
І він причиняє за мною двері. Я зостаюся на самоті! У кабінеті містера Берроу! В святая святих! У кабінеті, якого він ніколи не покидає, не замкнувши двері на два такі складні замки, як замки в сейфі. На жаль, я не Джоан Пірс: у мене не такі міцні нерви. Я лише мимохідь зиркаю на кошик для паперу: він порожній. Правда, про цей свій погляд я згадаю вже згодом. А поки що я цього не усвідомлюю. Страх містера Берроу передався й мені. Серце в грудях калатає. Мене причаровує знята трубка, яка й справді лежить на величезному столі червоного дерева. Я підходжу до столу й хапаю трубку. Але на ній залишилися сліди від спітнілих пальців містера Берроу, і я відчуваю таку огиду, що, перше ніж піднести трубку до вуха, витираю її носовичком.
— Мартінеллі слухає.
— Хвилинку, докторе, — озивається в трубці телефоністка. — Я викличу вашого абонента.
І більше ні слова. Жодного звуку. Телефон наче мертвий. Нескінченне чекання. У мене розм’якають ноги. Сісти у велике чорне крісло зі штучної шкіри я не наважуюсь, я сідаю на стіл містера Берроу, а це, як я усвідомлю перегодя, ще більше зухвальство. У голові в мене порожньо, у скронях стугонить, і я помічаю, що моя рука, яка стискає трубку, теж пітніє.
За ці кілька секунд я, мабуть, призвичаївся до тиші, бо аж підскакую, коли в трубці лунає гучний, рішучий і владний голос. Попервах я не можу зрозуміти, хто говорить — чоловік чи жінка. Особливо мене приголомшує тембр голосу. Він так дзвенить у моїй голові, наче цілком заполонив її.
— Доктор Мартінеллі?
— Так.
— Ви в кабінеті містера Берроу?
— Так.
— Ви там самі?
— Так.
Пауза.
— Це Гільда Гельсінгфорс. Рівно о чотирнадцятій годині в конюшні вас чекатиме осідлана Чучка. Сядете на неї й під’їдете до контрольно-пропускного пункту. Варту вже попереджено, вас супроводжуватиме одна охоронниця. На цьому я закінчую розмову.
І вона кладе трубку. Я не встигаю сказати жодного слова. А втім, я однаково не спромігся б і рота розтулити. Губи в мене злиплися. У роті враз пересохло. Я підводжусь. Якусь мить стою, спершись обіруч на стіл. Коли я виходжу, від містера Берроу не видно й сліду.
Я простую до вбиральні. На щастя, в ній ні душі. Відкручую кран з холодною водою й плещу себе по щоках мокрими долонями. Потім утираюсь і, ходячи сюди-туди, кілька разів глибоко вдихаю повітря. Проминаючи дзеркало, щоразу зиркаю на себе. Але мені здається, що я ще надто блідий, щоб іти назад до кафетерію.
Розділ десятий
Коли я під’їжджаю на Чучці до сторожової вежі, вартова на очах у всіх охоронниць, що дивляться на мене з вікна свого барака, простягає мені мій жетон. За десять кроків від нас стоїть Джекі в зелено-голубій уніформі, з карабіном на плечі й револьвером при поясі. Вона сідає на сірого в яблуках мерина — скалічену тварину, що, як і решта кастрованих жеребців, викликають у Чучки відразу. Кобила відводить назад вуха, і я, щоб заспокоїти її, враз даю їй відчути свою руку. Побачивши тут Джекі, я дивуюсь. Учора я дізнався від «нас», що Пуссі вислали з Блувілла. Я сподівався, що й Джекі вишлють звідси за всі оті заборонені розмови зі Стайном, Джесом і мною. Та ні, ось вона тут, тілом і душею, їй навіть доручили місію, значення якої, судячи з її незворушного вигляду, Джекі, мабуть, усвідомлює. Я певен, що тільки Джекі знає, куди мене веде. Я мимохідь помітив: вартовим у сторожовій вежі видалося незвичним те, що я вирушаю на прогулянку без своїх товаришів.
— Їдьте дорогою, якою їздите завжди, докторе, — озвалася Джекі, коли я сховав до кишені жетон. — Я поїду вслід за вами.
Вона сказала це рішучим, владним голосом, навіть не глянувши на мене.
Я здогадуюся: Джекі має на увазі дорогу, якою ми щонеділі прогулюємось верхи. Я рушаю, з прикрістю відчуваючи себе в’язнем, якого жене поперед себе озброєний конвоїр. Ні, мені не хочеться зайве драматизувати: я вийшов з кафетерію в усіх на очах, отож не думаю, що найближчим часом щось загрожує моїй безпеці. Проте позад мене їде озброєна Джекі. А я не маю навіть ножика, щоб захиститися. Нас тут лише двоє, і ми в’їздимо в ліс, де досі не зустрічали на прогулянках жодної живої душі.
Навіть більше, цей червневий день видався досить хмарний. Два дні й дві ночі перед цим лив безперервний дощ, і хоч ополудні він ущух, небо як слід іще не прояснилось. Воно насупилося до самого обрію, великі чорні хмари зависли над верхівками ялиць, і, здається, ось-ось знову піде дощ. Дорога, на щастя, встелена піском і рінню, під копитами Чучки вона не розгрузає, але дощові струмки вимивають на ній канавки, а місцями котяться з прямовисного узбіччя водоспадами й перетинають її впоперек. Чучка не любить води і обминає струмки, збиваючись із клусу. Я переводжу її на ступу, і Джекі ніяк не реагує. А втім, тепер дорога підіймається вгору на лісистий схил і стає твердішою.