Суспільно-політичні твори

Донцов відкидає принцип народоправства, заявляючи, що «ініціативна меншість», а «ніколи народ», є підметом історичних процесів, пропонуючи на місце справедливого соціального ладу для всього «робочого люду», про що мріяв Міхновський, кастократичну соціальну структуру з абсолютним підпорядкуванням т. зв. підвладних класів (тобто «народу») класу панівному, що має складатися з «луччих людей»[267].

Безперечно, що у Міхновського і Донцова є подібні елементи чи засади, як, наприклад, засада примату нації, принцип боротьби, наголошення важливості державної незалежності нації, але на цьому кінчаються схожості між цими двома націоналістичними ідеологіями. Це прекрасно розумів Донцов і тому поставив твердження, що не Міхновський, а він є основоположником українського націоналізму, вважаючи націоналістичною тільки таку ідеологію, яка включала б елементи, накреслені в його «Націоналізмі» та інших писаннях.

Фактичний стан є такий, що Міхновський і Донцов є творцями двох напрямків в українському націоналістичному русі. Микола Міхновський був виразником і речником демократичного націоналізму, який радше нагадував специфічний національний радикальний рух, що прагнув до побудови української держави шляхом революційної боротьби, не відкидаючи також і інших засобів і метод. Ідеалом Міхновського була українська демократична республіка з прогресивною соціальною програмою, зачерпнутою з соціалістичного вчення. Донцов розвинув свою ідеологію «чинного націоналізму» в періоді, коли в Європі святкували перемогу авторитарно-елітарні й тоталітарні рухи, які послужили Донцову зразком. У висліді українське суспільство дістало націоналістичну ідеологію, яка перекликалася в ідейній площині з цими рухами і заважила вирішально на спрямуванні українського націоналізму в цьому напрямку, розриваючи його природний зв’язок з тими засадами, що їх в «начало» руху поклав був Міхновський. Треба, однак, відзначити, що, незважаючи на майже абсолютний тріумф ідеології «чинного націоналізму», все-таки ідеї Міхновського не загинули, а продовжували існувати, щоб вийти на поверхню життя при змінених обставинах.

Криза «чинного націоналізму» Донцова почалася на початку 1940-их років, а в роки Другої світової війни в Україні прийшло до ґрунтовної ревізії ідейно-програмових засад українського націоналістичного руху і до розриву з ідеями «чинного націоналізму». Український націоналізм знову найшовся на тих позиціях, що їх накреслив був ще до Першої світової війни Микола Міхновський, доповнюючи їх, очевидно, здобутками української політичної думки останніх десятків років і враховуючи вимоги та потреби нової політичної і соціальної дійсності на українських землях і в цілому світі. Засад-ничо, однак, справа йшла про звільнення українського націоналізму з наслідків авторитарно-елітарного мислення і тоталітарної практики та про перехід на позиції демократизму і такої соціальної програми, яка, як колись це пропонував Міхновський, запевняла б максимальну соціальну справедливість для селянства і робітництва. Коли йдеться про український організований націоналізм, то вперше це знайшло своє конкретне віддзеркалення у програмових постановах ОУН на III Надзвичайному Великому Зборі, а пізніше у численних працях націоналістичних підпільних авторів 1940-их і початку 1950-их років в Україні.