Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «КОМОРА»
- ISBN: 978-617-7286-05-8
- Переводчик: Оксана Стефановна Забужко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього». Краткое содержание книги:
Він приїхав звідти... Кілька років жив, як у гарячці... Розказував і розказував. Я запам’ятовувала...
Серед села — червона калюжа. Гуси й качки її обминають.
Хлопчаки-солдати, голі-босі. Повилягалися в траві. Загоряють. «Вставайте, чорти, бо загинете!!» Вони: га-га!
Із сіл багато людей виїжджали своїми машинами. Машини заражені. Команда: «Вигружайсь!», а машину скидають у спеціальну яму. Люди стоять, плачуть. А вночі її потай викопують...
«Ніно, як добре, що ми з тобою маємо двох дітей...» Лікарі мені сказали: серце збільшене в півтора рази, нирки збільшені в півтора рази, печінка збільшена в півтора рази.
Якось уночі запитав: «Ти не боїшся мене?» Він уже став боятись кохання.
Сама я не допитувалася. Розуміла його, душею слухала... Я хотіла у вас запитати... Хотіла сказати... Часто здається... Мені часом так нестерпно, що я знати цього не хочу. Ненавиджу згадувати! Ненавиджу! (Знову зривається на крик). Колись... Колись я заздрила героям. Учасникам великих подій, тим, хто був на переломі. На перевалі. Так ми тоді казали, так співали. Пісні красиві були. (Заспівує). «Орльонок... Орльонок...» Тепер і слова забула... Лєті више крильєв... Здається, так? Які! Які ж красиві були слова в наших піснях. Я мріяла! Шкодувала, що не народилася в сімнадцятому або в сорок першому... А тепер інакше думаю: я не хочу жити історією, в історичний час. Моє маленьке життя тоді відразу стає беззахисним. Великі події розтоптують його, не завваживши. Не спинившись... (Замислюється). Після нас залишиться тільки історія... Чорнобиль залишиться... А де моє життя? Моя любов?
Розказував і розказував. Я запам’ятовувала...
Голуби, горобці... Лелеки... Лелека біжить-біжить полем, хоче злетіти — а злетіти не може. А горобець по землі скаче-скаче, але не підлітає, хіба до паркану, вище не підлетить.
Люди пішли, у хатах залишилися жити їхні фотографії...
Їдуть покинутим селом і бачать картину — як у казці: сидять на ґанку дід та баба, а круг них бігають їжачки. І так їх багато, наче курчат. Без людей у селі тихо, наче в лісі, їжачки перестали боятися, приходять і просять молока. І лисиці, розповідали їм, внадилися, і лосі. Хтось із хлопців не витримав: «Я ж мисливець!» «Та ти що! Ти що!! — сполошилися старі. — Звірів чіпати не можна! Ми з ними зріднилися. Тепер — одна сім’я».
Він знав, що помре... Що помирає... І дав собі слово — жити тільки дружбою й любов’ю. Працювала я на двох роботах, його пенсії нам не вистачало, але він попросив: «Продаймо машину, вона не нова, але ж таки щось дадуть нам за неї. Побудь удома. Хай ще надивлюся на тебе». Скликав друзів... Приїжджали, зоставалися в нас надовго його батьки... Щось він зрозумів... Щось він там зрозумів про життя, чого не розумів раніше. Іншими словами вже говорив...
«Ніно, як добре, що ми з тобою маємо двоє дітей. Дівчинка й хлопчик...»
Спитаю:
— Ти думав про нас із дітьми? Про що ти там думав?
— Я бачив хлопчика, він народився через два місяці після вибуху. Дали ім’я — Антон. А всі називали Атомчик.
— Ти думав...
— Там усіх шкода. Навіть мушку шкода й горобця. Нехай усі живуть. Нехай мухи літають, оси жаляться, таргани повзають...
— Ти...
— Діти малюють Чорнобиль... Дерева на їхніх малюнках ростуть корінням догори. Вода в річках червона або жовта. Намалюють і самі плачуть.
А його друг... Його друг, той мені розповідав, що там було страшенно цікаво, весело. Вірші читали, співали під гітару. Туди приїхали найкращі інженери, вчені. Московська й ленінградська еліта. Філософствували... Пуґачова перед ними виступала... У полі... «Якщо ви не заснете, я буду вам, хлопчики, співати до ранку». Вона називала їх героями... Його друг... Він помер першим... Танцював на весіллі в дочки, анекдотами всіх смішив. Підніс келиха, щоб сказати тост, і впав... І... Наші чоловіки... Вони вмирають, як на війні, але серед мирного життя. Не хочу! Не хочу згадувати... (Заплющує очі й тихо похитується). Не хочу говорити... Він помер і було так страшно, такий чорний ліс...