Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «КОМОРА»
- ISBN: 978-617-7286-05-8
- Переводчик: Оксана Стефановна Забужко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього». Краткое содержание книги:
«Ніно, як добре, що ми з тобою маємо двоє дітей. Дівчинка й хлопчик. Вони залишаться...»
(Веде далі).
Що я хочу зрозуміти? Сама не знаю... (Непомітно всміхнулася). Його друг мені освідчився... Ще коли ми вчилися, студентом він до мене залицявся, потім одружився з моєю подругою, але скоро розлучився. Щось у них не склалося. Прийшов із букетом квітів: «Будеш жити, як королева». У нього магазин, у нього шикарна квартира в місті, у нього будинок за містом. Я відмовила... Він образився: «П’ять років минуло... Ніяк героя свого не забудеш!? Ха-ха... Живеш із пам’ятником...» (Зривається на крик). Вигнала! Вигнала!! «Дурепа! Живи на свою вчительську зарплату, на свої сто доларів». Живу... (Спокійніше). Чорнобиль наповнив моє життя, і моя душа розширилася... Їй боляче... Потаємний ключ... Починаєш після болю говорити, добре говориш. Я так говорила... Такою мовою тільки тоді, коли любила. І тепер... Якби я не вірила, що він на небі, як би я це пережила?
Він розказував... Я запам’ятовувала... (Говорить, як непритомна).
Хмари пилу... Трактори в полі. Жінки з вилами. Дозиметр клацає...
Людей немає, і час плине інакше... День довгий-довгий, як у дитинстві...
Листя не можна було палити... Листя хоронили...
Без смислу так страждати не можна. (Плаче). Без знайомих красивих слів. Навіть без медалі, яку йому дали. Лежить удома в шафі... Залишив нам...
Але одне я знаю, що ніколи вже не буду щаслива...»
Ніна Прохорівна Литвина,
дружина ліквідатора
Монолог про фізику, в якій усі ми колись кохалися
«Я саме той, хто вам потрібен... Ви не помилилися...
Від юних літ мав звичку все записувати. Наприклад, коли Сталін умер — що діялося на вулицях, про що повідомляти в газетах. І Чорнобиль я від першого дня нотував, знав, що мине час і багато що забудеться, щезне безповоротно. Так і сталося. Мої друзі (вони були в самому осередку подій), фізики-ядерники, позабували, що тоді почували, про що зі мною балакали. А в мене все записано...
Того дня... Я, завідувач лабораторії Інституту ядерної енергетики Академії наук Білорусі, приїхав на роботу, інститут наш за містом, серед лісу. Погожа година! Весна. Відчинив вікно. Повітря чисте, свіже. Здивувався: чогось сьогодні не залітають синички, яких я за зиму пригодував, шматочки ковбаси за вікно вивішуючи. Знайшли собі лакомішу поживу?
А тимчасом на нашому інститутському реакторі паніка: дозиметричні прилади показали ріст активности, на повітроочисних фільтрах вона підскочила в двісті разів. Потужність дози біля прохідної — близько трьох мілірентґен на годину. Це дуже серйозно. Така потужність припустима як межова в радіаційно небезпечних приміщеннях для не більш як шестигодинної роботи. Перше припущення — в активній зоні розгерметизувалась оболонка одного з тепловидільних елементів. Перевірили — норма. А може, перевозили контейнера з радіохімічної лабораторії та так десь дорогою трусонули, що пошкодили внутрішню оболонку, забруднили територію? Спробуй тепер одмий пляму на асфальті! Що ж сталося? А тут іще по внутрішньому радіо оголошення: співробітникам не рекомендовано залишати приміщення. Між корпусами спорожніло. Жодної душі. Жаскувато. Незвично.
Дозиметриста перевірили мій кабінет: «світить» стіл, «світить» одежа, стіни... Я встаю, нема охоти навіть сідати на стільця. Помив голову над раковиною. Глянув на дозиметра — ефект явний! Невже це таки в нас, у нашому інституті «чепе»? Витік? Як тепер дезактивувати автобуси, що розвозять нас по місті? Співробітників? Доведеться поморочитися... Я дуже пишався нашим реактором, до міліметра його був вивчив...
Телефонуємо на Іґналійську атомну, вона поруч. У них теж прилади репетують. Теж паніка. Дзвонимо на Чорнобиль... На станції не відповідає жоден телефон. До обіду з’ясовується. Над цілим Мінськом радіоактивна хмара. Ми визначили — активність йодна. Аварія на якомусь реакторі...
Перша реакція: подзвонити додому дружині, попередити. Але всі наші телефони в інституті прослуховуються. О, цей вічний, десятиліттями вдовбуваний страх! Але ж вони там нічого не знають... Дочка після занять у консерваторії гуляє з подружками містом. Морозиво їсть. Подзвонити?! Можуть бути неприємності. Не допустять до секретних робіт... Усе одно не витримую, підношу слухавку:
— Слухай мене уважно.