Аецій, останній римлянин
- Автор: Парницкий Теодор
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Переводчик: Наталья Михайлевская
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Аецій, останній римлянин». Краткое содержание книги:
Перший (неофіційний) переклад українською мовою.
І жоден інший внутрішній голос не казав йому про жорстоко й підступно вбитого Фелікса… а пам’ять нічого не знала про те, що Аецій в Паннонії церкви палив… Зрештою, не він один перебував у такому душевному стані, весь сенат збожеволів. Ніхто вже не кричав: «Катиліна! Коріолан!»…Лише Глабріон Фавст, хоча найбільше сил приклав до зміни настрою, скрикнув одної миті майже сумно:
— І знову все як тоді, коли Аецій став комесом доместиків….
— Усе інакше, все інакше! — тріумфально відгукнувся Фавст. — Хіба ж тоді питав хтось сенат про згоду?!
Ці слова доводять до краю шал радості найпресвітліших, пресвітлих і найсвітліших. А забутий усіма найславутніший патрикій імперії беззвучно плаче під тогою, спершися зболілим юнацьким чолом на золотого двоголового орла, який оздоблює бильця патрикієвого крісла. Але ось розсуваються складки тоги і раптом велика тяжка сльоза спадає на ту з орлиних голів, що дивиться на захід.
Сльоза швидко висохне і навіть сліду не зоставить на злотолитій голові, яку за шість тижнів раптом ораторським жестом ухопить за горло рука патрикія імперії. Широка, внизана перснями рука. Не вісімсот, — а тисяча вісімсот сенаторів, що юрмилися у страшенній тисняві, зрозуміє цей рух, як образ варварів — напасників Заходу… тих варварів, від яких порятує імперію новий патрикій. Вимовляючи: «порятує» — трохи зменшить стиск, але орлина голова, якби могла відчувати, бачити і міркувати, напевне підтвердила б, що то не варвари, а широка, внизана перснями рука стисла їй горло. Новий патрикій із висоти розкішного крісла жбурляє між збиті голови та серця сильні, владні, лункі слова, а на кожне з них зала відповідає безтямним ревінням:
— Ave, vir gloriosissime! Ave, ave! ave!
Його вже хапають на руки — сенатори, солдати, городяни. Бо хто ж повернув сенатові давнє значення? Хто поведе до нових звитяг?… Завдяки кому король гунів не наїде вже на Італію й міста? Поруч із ним на руках несуть Сигісвульта, Басса, Петронія Максимуса. Людський потік пливе від Forum Romanum через Аргілет і Vicus Patricus, врешті зупиняється перед розкішною інсулою. Всунувши одну руку під передпліччя Сигісвульта, другу — під лікоть Петронія Максимуса, патрикій крокує так утрьох через порожній перистиль, фавцес, атріум, а, ставши на порозі триклініуму, посміхається і каже:
— Флавій Аецій вітає свою наречену. Ти пам’ятаєш, що обіцяла найблагороднішому з людей в годину його смерті, Пелагіє?
А вона:
— Ніколи не забувала. Де ти, Каю, там я, Кая.
— Як же тут темно, як у цирковій возівні! Навіть не знаю, де ти… Двісті київ дістане завтра старший кубікуляріїв… така ганебна недбалість! А, може, то святі дияконіси? От цікаво, якби котру з них якийсь чоловік узяв до ліжка, чи теж гасила б світло у спальні?!
Пелагія, що стояла одразу за порогом, тихо зітхнула. Ні, марні її надії! Кидані в темряву слова повні такого роздратування, а водночас такого безмежного здивування, що нічого себе дурити, наче цитатами з листів Павла можна буде змінити перебіг майбутніх речей! А вона вже готова була принести таку велику жертву: хотіла послатися не лише на слова патріарха Аттика, хоча вважала його єретиком, але навіть на все, що говорив і писав про подружжя, дівоцтво і вдівство її великий ворог — Августин гіппонський. Та зараз уже знає, що все марно, каже тільки:
— Це я звеліла погасити лампи, Аецію!
— Але ж я хочу бачити свою дружину в спальні! — Його голос, швидко сповнюючись гнівом, все ще найсильніше відлунює здивуванням. — Чи ти глузуєш з мене, Пелагіє?… Що це за дівоча чистота?! Ти ж уже давно…
Раптом сам себе перебиває і кидає з порогу в непроникний морок спальні питання, у якому стільки ж сильного здивування, як і глибокої образи:
— А ти, невже справді не хочеш мене бачити, Пелагіє?… Може, думаєш, що моє тіло не рівня Боніфацію?!…
— Адже я ще стільки разів тебе побачу, Аецію… Ти звик до жінок, які щезають із ліжка, ледь світає, і тому такий нетерплячий…
Але він уже не слухає. Пелагія бачить, що його постать вже не заступає освітленого прямокутника дверей. Чує голосний тупіт його стіп об підлогу фавцію, таблінуму, нарешті атріуму. І вже біжить назад. Несе в руках велику лампу, що сяє сильним ясним світлом. Він повен гніву і неспокою. Що мала б означати дивна поведінка його нареченої-вдови?… Чому веліла погасити світло? Невже ноги в неї як палиці або ж викривлена лопатка, або негарно відвислі груди?… Але ж не виглядала на таку. Зараз він її огляне. Усього б сподівався, але не такої штучки з гасінням світла… І саме тоді, коли він понад усе прагне дивитися на неї! Як же це все дивно… таке геть інше… нічим не схоже на ту шлюбну ніч вісімнадцятилітньої давності!