Аецій, останній римлянин
- Автор: Парницкий Теодор
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Переводчик: Наталья Михайлевская
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Аецій, останній римлянин». Краткое содержание книги:
Перший (неофіційний) переклад українською мовою.
У свою чергу засміялася Пелагія.
— Радо його привітаю, як годиться приреченій йому невісті. Але чи так само радо привітає його Італія, місто, сенат, а передусім вічна Августа?…
— Запевняю тебе, найдостойніша, що привітають його як патрикія так само радо, як вісім років тому вітали в його особі комеса доместиків… Бо Аецій не сам повертається… його супроводжують тисячі гунських воїнів… Саме коли закінчилася ця перша весна, найдостойніший вигнанець попрощався зі мною і рушив до свого давнього приятеля, короля Ругіли… Оскільки ж володар гунів не виявився Еолом….
— Яким іще Еолом? — здивовано перебила вона.
— Еол, найдостойніша? — він так само здивовано глянув на неї. — Адже се бог вітрів, що Уллісові…
— Бог вітрів?! — вкрай обурено скрикнула вона. — Ти віриш у якогось бога вітрів, шляхетний Марцелліне?…
— Вірю ще в інших богів, найдостойніша… у всіх богів, сильних, мудрих і прекрасних… От і тепер, коли б я не вихилив уже до дна келиха з масиком, яким пригостив мене твій мажордом, то радо і квапливо струсив би кілька крапель на честь богині Венери, щоб пом’якшити її гнів та заздрість… Бо й справді не може їх не відчувати при вигляді тієї, що, наче саме Щастя, увійде до ліжниці великого мужа, який зволить називати мене своїм сином…
Вона сердито зморщила брови.
— Або глузуєш із мене, юначе, або дуриш мене. Не вірю, щоб найсвітліший Аецій називав своїм сином поганина, шанувальника огидних богів і розпусних богинь…
Марцеллін знизав плечима.
— Найсвітліший Аецій, — відповів із такою ж, як раніше, посмішкою, — за своє життя бачив надто багато найрізноманітніших країн, народів, святинь і олтарів, щоб не розуміти: воістину, богів майже стільки ж, скільки й людських сердець…
Так, тепер Пелагії все зрозуміло. Вже знає, чому з першого погляду Марцеллін здався їй смішним. Як же сталося, що вона щойно це зрозуміла, хоч давно вже до нього придивлялася?!… Цей молодик мав бороду, рідку, смішну, що дивно не пасувала до його обличчя, але була напрочуд дбайливо відрощена, — а водночас наче навмисне занедбана і перебільшено неохайна… Подібну бороду Пелагія бачила в одного із Авреліїв Симмахів, — тоді Боніфацій казав їй, що так язичники вшановують пам’ять цезаря Юліана, огидного відступника… Але Симмахій принаймні був зрілим мужем! А цей, справді, лише смішний. На нього навіть і ображатися не варто. Як і на те, що він каже….
— А якщо навіть, як зволиш казати, найдостойніша, Аецій вірить у єдиного Бога, — Бога християн, то, воістину, ця його віра не заважає йому любити й цінувати тих своїх приятелів і близьких, які вірують інакше, — закінчує попередню думку Марцеллін і відразу ж додає уже зовсім іншим тоном. — Але я вже прощаюся, найдостойніша. Мушу ще сьогодні передати поздоровлення від Аеція найпресвітлішому Геркулану Бассу.
Решту дня Пелагія провела як у гарячці. Не читала жодної побожної книги, зовсім не розмовляла з донькою про істинну віру, не показувалася більше на очі ні мажордомові, ні дияконісам. Хоча дуже схвильована, цілковито була певна, що має вчинити. Ще не вірить, що Аецій повернувся, але, якщо повернеться, буде вволено останню волю Боніфація. Що дивніше, — коли думає про це, зазнає навіть певного задоволення, хоча й не може знайти його джерела у своїх думках. Лише вночі, коли раптом прокинулася після короткого сну, — ледь подумала про це, відразу зрозуміла, що її втішило. Аецій, напевне, добрий християнин, але може й справді його віра не заважає йому любити і цінувати тих, які вірують інакше, — як це висловив Марцеллін. Коли знову засинала, на її обличчі пустувала радісна посмішка: якщо Аецій приятелює з поганами, то, напевне, не дивитиметься скоса на віру дружини, відмінну від своєї. А це найважливіше.
— …один із них мав срібні кружки на лоріці, другий латунні… Я пізнав: препозит і сотник… І не з ауксиліїв, — зі школи протекторів… Препозит виривав сотникові мізерикордію з рук і кричав: «Якщо Христа не боїшся, то подумай… подумай, дурню, що Аецій іще повернеться!»
Голос Басса тремтів од глибокого зворушення, наче це він сам був тим препозитом, що, заклинаючи поверненням Аеція, рятував товариша від самогубства.
— Я бачив на власні очі! Чув так само добре, як хвилину тому всі ми чули наймудріші слова найпресвітлішого Віра Нікомаха! Воістину, то був голос народу, отці! Vox populi — vox Dei… viri illustres! viri spectabiles! viri clarissimi! А що найважливіше, — на губах промовця заграла щиро весела, але заодно наче й іронічна посмішка, — то був голос збройного народу, о patres conscripti! Спитайте когось із них: хто найславніший муж імперії?… Кожен без вагання відповість: Аецій. Хто вас вів по здобич і перемогу? Аецій. Хто єдино спроможний командувати вами так, аби ви його шанували, боялися і любили водночас? Аецій.