Аецій, останній римлянин

Але, на велике розчарування Пелагії, шляхетний муж виявився зовсім незнайомим молодиком, який — тільки-но вона з’явилася у дверях, хутко схопився з кам’яної лави і схилився у повному глибокої пошани, проте вільному від усілякої приниженості поклоні. Хоча постать мав горду та справді шляхетну, а при тому був зовсім непоганим із себе, на перший погляд видався Пелагії кумедним: мав у собі якусь таку рису хлопців-підлітків, що смішить їх ровесниць. Але перш ніж встигла усвідомити, що б це мало бути, почула голос — теж дуже молодий, — який казав:

— Найдостойніша пані, приношу тобі вітання від найпресвітлішого Флавія Аеція…

Приголомшення… наче після близького удару блискавиці… і одразу ж повернення до тями… Перша думка: «Відіслати мажордома і дияконіс…» Але юнак, що, здається, читав її думки, приязно усміхається і нібито з вдячністю навмисне голосно каже:

— Весь Рим як не нині, то завтра довідається про повернення славутнього мужа… Але волею Аеція було, щоб першою про це довідалася його наречена….

Дияконіси дивляться на Пелагію з неспокоєм і образою. То вона не примножить собою числа святих удів! А в неї аж тепер підгинаються коліна і все обличчя покривається блідістю. Впала на кам’яну лаву, зворушена куди сильніше, ніж тоді, коли сподівалася єпископа Максиміна.

— То він живий? — питає тремтячим голосом і невідомо, чи це радість, чи, радше, прикре здивування і наче розчарування та жаль змушують її голос так тремтіти.

— Живий, найдостойніша, і, як я сказав, невдовзі повертається до Риму…

Вона уважно на нього глянула. До серця почала закрадатися раптова недовіра. Що, коли це якийсь agens in rebus Плацидії, навмисне підісланий, щоб довідатись, чи Пелагія не знає чогось про свого нареченого?…

— Хто ти, шляхетний пане? — питає суворим допитливим голосом.

— Моє ім’я Марцеллін.

Це їй нічого не каже. Також і те, що він, — як вона одразу ж після цього довідалася, — походить із Далматії.

— Ти бачив Аеція?

Він засміявся, наче здогадавшись про причину її недовіри.

— В останні pridie idus, — гукнув, — минуло п’ятнадцять місяців, відколи буремної ночі самотній мандрівник постукав у двері мого дому. Я відразу його пізнав. А він угадав це й промовив: «Не знаю твого імені, та відтепер воно вже належить історії, хай що б ти зі мною не вчинив». Усю весну я ховав його в себе і так успішно, що не лише гончі пси та хорти Августи, якими кишить Далматія та Адріатика, але навіть ти, найдостойніша, не знала, де Аецій…

— Кажеш, усю весну. Але ж минула вже друга весна і літо, і осінь уже минає… Звідки ж ти знаєш, що тепер, у цю мить, Аецій ще живий… що жив рік тому?…

— Я бачив його в самі вересневі іди, найдостойніша… розповім точніше, де: біля кордонів Паннонії… у місті Бригеції… Наказав привітати тебе і сповістити, що незадовго побачиш його в Ромі…