Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
О, він зараз скаже. Це, так би мовити, ,,сос" до того, що він оповість. Щоб краще розуміли його поведінку. Виявилось, що той більшовик із їхнього села... з села Латаття. Парубійко з острішкуватим чубом, справжня бандитська морда, на прізвище Лука. Нагаєнко. Чи котрась із пань знали такого?
Ні Агрипина Антонівна, ні Оксана нікого з лататтян із таким прізвищем не знали.
... Ну, то менше з тим. Але він його допитував про вбивство о. Харитона. І чи пані знають, що більшовик про це сказав? Каже, що його вбили лататтянський учитель Стовбур та семінарист Василь Роїговенко. Цих пані, напевно, вже знали: це ж інтелігенти, люди з їхнього середовища.
Агрипина Антонівна скинула поглядом на дочку й побачила, що в тієї заблищали на очах сльози, а ЇЇ зблідле лице раптом густо почервоніло. Щоб приховати ці „симптоми", Оксана низько нахилилась над тарілкою.
Але поручник Василик не заважив цього, бо чемність не дозволяла йому звертатись у розмові до дочки, ігноруючи матір: він, як говорив, дивився переважно на „старшу пані".
Наплив болючого чуття на згадку про страшну родинну катастрофу і поєднання з нею, з тією катастрофою, цих колись, справді, близьких до них людей не дозволив і Агрипині Антонівна зразу відгукнутись на останні Василикові слова.
— Звичайно, ми знали обох, —¦ нарешті вимовила вона, перемагаючи біль. — Але серед тих переодягнених старшинами більшовиків, що взяли о. Харитона... взяли на смерть...
Сльози й їй бризнули з очей, і вона не могла далі говорити.
Зайшло прикре напруження, мовчанка. Агрипина Антонівна плакала, Оксана ще дужче нахилилась над тарілкою, хоч і не їла.
Поручник Василик схопився з місця, заспокоюючи паніматку.
— Я перепрошаю, що довів до такого... Але пані самі мусять розуміти, що мені ці відомості потрібні для слідства. Я дуже перепрошаю.
Він сам, бачилось, хвилювався і навіть витяг хустку, щоб витерти спітніле чоло чи що. Та коли Агрипина Антонівна трохи заспокоїлась, він спробував доказати її думку до краю:
— Отже, пані хотіли сказати, що серед тих, що були попередягані гетьманськими старшинами, не було ні вчителя Стовбура, ні семінариста Роговенка? Чи так?
— Так.
-— Серед тих, що брали, їх дійсно, могло не бути, — але чи не було їх і серед тих, що... що разстрілювали? Я перепрошаю, що говорю про це, але повірте — це мені потрібне. Там за селом, у тій балці... Як там вона звалася?
— Дмитрохова.
— У Дмитроховій балці вони могли бути. Можна уявити таке: їх приїхало більше, в село поїхіали тільки ті, що попередягалися, а решта чекали за селом. І потім, панотця підставили під кулі його односельців, щоб ті доказали свою „революційність". У них звичайно так перевіряють одні одних. Але я зумію випитати в того бандита докладніше. Я спеціяльно для цього зберіг до которого часу йому життя. І якщо пані хочуть, я можу запросити вас на один з допитів, щоб на власні вуха почули...
Агрипина Антонівна цілком перелякалась, і „пан поручник" показався вже її жіночому серцю страшним: він же обертався в такому страшному — бійках, крові, розстрілах... Взяла просити за себе й за дочку не робити цього. Бог з ними, з тими лихими людьми. Нехай їх Бог покарає на тому світі, якщо вони Таке вчинили. Говорила ввесь час крізь сльози, що просто заливали її лице; її хустка була вже геть чисто мокра. А в очах стояв отой оправлений повіками застиглий жах.
Оксана глянула на матір і скрикнула:
-Та не дивись так, мамо! Це знов...
А поручник Василик говорив далі про справу. І хоч зводити їх із „бандитом" відмовився, але обіцяв розслідувати справу до кінця. Уважав це за свою глибоку повинність. Ця справа мала тим більше значення, що торкається вбивства не звичайної людини, а священика. Він сам син священика і вважає, що в масах треба підтримувати авторитет духовного стану. Духівництво, обидві українські церкви, повинні відіграти важливу ролю в будуванні української держави, допомагаючи тримати ці маси в покорі. Тож йому треба за допомогою впійманого бандита впіймати й тих двох — учителя й семінариста...
Оксана відчула, як серце її почало несамовито битись, голова пішла обертом. Василь... її Василь міг убити її батька! Того батька, що, здавалося, й сам шанував, він же так уважно слухав його „філософські" висловлювання... Та й почуття рідности через любов до неї у нього повинно б бути. Вона ж любила його матір, просту селянку. На пам'яті їй стало її останнє побачення з Василем, як він уночі був прийшов до них. Він, справді, був тоді якийсь неспокійний і чомусь наполегливо підганяв, щоб вона швидше їхала до міста вчитись. Отже, мабуть, знав про присуд, а хотів, урятувати тільки її. Це був доказу, що він її любив, — але чи можна, люблячи дочку, готувати смерть її батькові? І як їй любити вбивника її батька? Та ще більше оітерпло їй, тіло, як вона уявила Василя впійманого, у руках оцього... страшного галичанина. Боже, невже їй судилося пережити ще й цю втрату!?