Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
О, так, мати мала рацію: з неї вже дівка на порі. Зідхнула, ворухнувши повними грудьми достиглої дівчини. Грудям було тісно в нагруднику гімназіяльної форми. Ба більше: їй, „перерослій", навіть якось не личило вже бути в цій школярській формі, і вона не любила себе в ній. Тим то й тепер похопилась передягтися в сіру вовняну сукню, з чорними пілками та нашивками на рукавах, а ця сукня; робила ЇЇ статечнішою. Стала періста, як сіра ґава, але поважна, статечна. Піймала себе на думці, що трохи чи не ради приходу поручника Василика готувалась. Гм, може й так. Виразно ще не могла б цього сказати, бо деСь же був іще Василь Роговенко, але...
А між бровами так і застигла гірка згортка її смутку. Коли мати внесла гарячу страву, що приємними пахощами запарувала на їхньому круглому столі, поставленому серед кімнати, Оксана сіла й стала мовчки їсти.
Раптом задеренчав дзвінок. Раз, удруге...
— До нас, здається, — підвела голову, прислухаючись,
— бо двічі...
Аг.рипина Антонівна хотіла була йти, та Оксана підхопилась швидше і, випередивши матір, пішла відчиняти. Незабаром Агрипина Антонівна почула за дверми чоловічий голос.
— Мамо! Дивися, хто прийшов! — уже веселим голосом гукнула Оксана, відчинивши двері. — Пан поручник.
Але в дверях сталася затримка. Поручник ніяк не хотів увійти поперед Оксани. Оксана теж, як господиня, хотіла вшанувати гостя, впустивши його поперед себе.
— Будь ласка, пане поручнику!
— О, ні, ні... Як таки можна!?
Кінець-кінцем, вони обоє досить комічно протиснулися разом, так, що поручник аж ніяк не міг — дарма що зібгався якнайдужче своєю дрібною постаттю, — щоб не торкнутися пишного Оксаниного бюста.
— Перепрошаю, перепрошаю! — загомонів він швидко, кланяючись якнайувітливіше перед молодою господинею уже в кімнаті. — Вийшло досить комічно, хе-хе...
А потім ураз згадав, що в хаті є ще „важливіша" господиня -— Оксанина мати, і він аж підскочив, обертаючись на ¦одній нозі до неї. Стукнув уміятно чоботом об чобіт, дзенькнувши острогами, і зігнувся перед старою в глибокому поклоні.
— Кланяюсь і цілую руці пані добродійці! Перепрошаю, що перебив обід! Але я, прошу пані, людина військова і своїм часом вільно не розпоряджаюсь.
У лівій руці він мав кашкет, а під пахвою паперовий верчик.
— Оце ось заніс вам, — він поклав той верчик на стіл.
— Це трохи печива до чаю. А вранці, як пані, мабуть, знають, я заніс вашій братовій трохи солонинки... Перепрошаю! — скинувся він. — Сала, по-вашому! Але там і для вас, поділіться самі. Воно ж теперь не так легко з харчами.
— Дякую, пане поручнику, дякую! — догідливо метушилась, як могла при своїй тілесній розвезлосіті, Агрипина Антонівна. — Та роздягайтесь, будь ласка! Хоч воно наша „буржуйка" й не дуже гріє, але, може, з'їсте трохи гарячої страви, — то й зігрієтесь.
Поручник розсипався в подяках, але таки скинув свою синю австрійську шинелю, лишивсь у самому мундурі, застебнутому, справді, під саме підборіддя. На комірі мав петлиці галицької української армії. Без шинелі здавався ще дрібнішим на зріст, був худорлявий у фігурі й на виду, дбайливо підголені й підстрижені чорненькі вусики п'явочками обрамлювали горішню губу, а з-під тієї губи — як говорив блискали білі зуби, один золотий. Чорне волосся було так гладенько причесане, що блищало, як чорне пляшкове скло. Та й увесь він був чистенький, чепурненький, справді, як та цукерочка. Проходячи повз трюмо, він мигцем глянув у нього, перевірючи, либонь, свій туалет. І залишився, видимо, задоволений собою.
Дякуючи, кланяючись на всі боки — то до матері, то до дочки, — він нарешті сів до столу. Справді бо: чому б йому й не сісти? Людині ж взагалі, отже, й чоловікам, — він дозволить собі висловити цю думку, — властива любов до родинної атмосфери. Ще колись, як жінка сама, може, десь - він перепрошає — в печері творила родинне вогнище, до неї приходив чоловік-мисливець, шукаючи тепла й затишку. А як узяти їх, сучасних чоловіків, що ось уже которий рік товчуться по фронтах, то їхнє становище майже, нічим не відрізняється від становища отих безпритульних пращурів. Вони ж теж, сучасні військовики, відпочивають тільки по випадкових притулках, а справжнього хатнього затишку майже не бачать...
Агрипина Антонівна наставилась іти на кухню, щоб принести й гостеві гарячої „юшечки". Поручник, зрозумівши її замір, підскочив з місця, щоб „запротестувати". Якщо пані добродійка мають на увазі його, то хай, з ласки своєї, не турбуються: він зовсім не голодний, йому б тільки трохи побути в родинній атмосфері. Ну, і має ще одну справу...