Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
Агрипина Антонівна мляво рухала померзлими пальцями дротики: плела панчоху. І та панчоха, наполовину виплетена, лежала порожньою кишкою на ЇЇ колінах.
Сріблясті павині хвости наморозі на шибках притемнювали кімнату, і старій жінці мало допомагали навіть окуляри, зсунуті низько на носі — нитки погано бачила. Але цього світла, з намерзлих вікон, було досить, щоб Агрипина Антонівна, глянувши поверх окулярів., бачила саму себе в недалекому трюмо.
— „Лелечко! — подумала. — Як сова"...
Виразу набурмосеної сови надавав їй і отой невіковир-ний платок, і — особливо — очі, що їх вона післи загибелі о. Харитона часто ніби забувала відвести від „націленого" пункту. Не очі, а вставлений у два обідки повік застиглий жах...
Придивилась знов до ниток, ловила загублену петлю...
З того часу, як вона поселилася з дочкою в свого брата диякона Покровської церкви, усе життя її, здавалось, зосередилось не плетінні. Вона ніколи не розлучалась із якимсь там своїм плетивом — панчохою чи светером. (Плела здебільшого людям на замовлення, заробляючи потроху на життя). Навіть на кухні, коли варила обід, плетиво незмінно було в ЇЇ руках. Страва у ключ кипить, вона слухає те булькання, а її пальці швидко-швидко рухаються, нанизуючи на дротик нитку за ниткою. Здавалось, ця механічна робота замінила їй думки, почування, а сама вона — тільки додаток до того плетива, і дротики, блискаючи, смикають її руки, а не руки ворушать дротиками. Але то так могло тільки збоку здаватись. Насправді ж головне в неї було — ЇЇ думки. Думала ж вона про невеселе своє й доччине становище. Хоч їх і прийняв до себе її брат, але не можна було сказати, що рідня їм рада. Ой ні! Особливо невістка. Поки возили їй із села всяку всячину — кури, гуси, дійво, то 'була привітна, як ясочка, і родичалась радо. А тепер мало не випихала з хати, не раз натякала, що їм і самим тісно. Казала, що ЇЇ син Мишко не має своєї кімнати і через те не сидить дома, а все десь тиняється, інколи й на ніч не приходить.
Дгрипина Антонівна інакше пояснювала небожеве тиняння — безпутством. Він же був у гетьманцях, потім перейшов до російських добровільців., а тепер п'є та розпутствує. Тільки ж матері про це не казала, а мовчки „стискувалась", як могла, щоб якнайменше займати місця в хаті. Сиділа здебільшого в своїй кімнаті, що її займала разом з дочкою, намагалась бути в кухні тільки тоді, як там нема господині. А теплого часу, влітку, звичайно сиділа на веранді. З веранди було видно унизу Дніпро, що, як велетенський серп, охоплював місто, скеровуючи свої води повз круте узбережжя Потьомкінського парку й нижче біля села Мандриківки до Кодацького порога. Там десь на лівому березі, за фабричними димарями Нижнєдніпровського лежав шлях до їхнього с. Латаття, села, що в ньому вона вік звікувала. Була там господинею і пошану від людей мала...
- „Ні, таки недобра Ольга, недобра", — подумала знов
про невістку. — Хоч би вже дав Бог Оксані швидше закінчити гімназію, може б, Тоді влаштувалась десь учителькою на селі"...
Відчула, що наче трохи зігрілась. Звернула увагу на промінь сонця, просіяний крізь наморозь. Промінь ліг скісно в чорне дзеркало піяніна (єдиний їхній скарб, вивезений з села), а далі простягся на ліжко, рівно застелене ватяним ліжником, у великих, як латаття, зелених узорах. І цим блідим зимовим сонцем уже скористувалась Оксанина улюблениця — кішечка Нявка: жовтою статуеткою сиділа в тому сяйві й умивалась.
— „Ще, гляди, гості будуть"...
Прислухалась, чи не чути дзвінка, бо вона вже не дуже й дочувала. Гості — не гості, а Оксана от-от мала вже прийти. Треба б уже й обід підігріти, але й дуже рано не хотіла, щоб знов не прочах. А тепер же так трудно той гас для примуса добувати!
Старий будильник, що стояв на комоді, показував пів на третю. Але ніхто покищо не дзвонив.
— „Учителькою, а там, може, дасть Бог, і пару собі знайде, — думала мати далі, плекаючи, потайну надію. — Тільки ж поки була попівна, то всяке й залицялось, а тепер... А роки йдуть: уже ж їй незабаром двадцять буде".
Тривога за долю єдинної дочки була, кінець кінцем, найбільшою її турботою.
Нарешті задеренчав хрипко десь у сінях дзвінок. Агрипина Антонівна хотіла була швидше підхопитись, але з рук їй вислизнув клубок і покотився додолу. Кішка, бачилось, цього тільки й чекала. Стрибнула м'яким скоком з ліжка і закотила той клубок аж десь під ліжко. А стара жінка ще й окуляри, нахилившись, упустила, ще, гляди, чи не розбились, часом...