Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
Коли поручник Василик пішов, Агрипина Антонівна, все ще з очима, повними сліз і жаху, звернулась до дочки:
— Викинь його з голови, дочко, того Роговенка! Бо батько й на тому світі плакатиметься на тебе...
Оксана мовчала. У голові їй, стояв тепер якийсь туман. І в тому тумані слабкеньким вогником не так горіла, як гасла її надія на поєднання з коханим. Здавалось, що поручник Василик присипав попелом той вогник, щоб він швидше згас. Відчувала, що Василик цілком чужий її серцю, але... Вона просто боялася засирати в дальше майбутнє.
Щоб не слухати материного плачу й докорів, вийшла з кімнати до спільної в їхньому домі вітальні. Та, побачивши Дядину, що біля чогось там поралась, вийшла бездумно на веранду, у холод зимового дня. Неодягнена, зразу здригнулась від того холоду: він, мов ножем, пройняв її всю. Зціпила зуби в упертій напрузі і так стояла. Перед її очима, по схилу тори розкинулось місто, блищали проти холодного сонця крила дахів., шиби лиснілій фойєріверками, яскріли. Але вона нічого не бачила.
Невже його рука могла звестись на ЇЇ старенького батька? — гарячково бились її думки. — Такого доброго батька? А може його примусили, як це припускає й поручник Василик? Тільки ж і в такому разі батькова кров мусить бути на його руках!
Стурбована Агрипина Антонівна виглянула, злякана, на веранду.
— Бог з тобою, дитино моя! Ти ж простудишся! Чи довго до лиха? Оксана так само мовчки повернулась до хати.
На вигін, що відкривав вигляд на Дніпро й далечінь його лівого берега, вискочило двоє незвичайних верхівців. У синіх козацьких жупанах, у шапках з довгими шликами, що матлялись, як порожні ворки; шаблюки, як гадюки, обвивали широкі червоні шаравари, били коней по боках.
Під одним, довговусим, кінь сивий, у яблуках, під другим, молодим, — вороний, як галка.
Вискочили — й спинились. Сивий у яблуках аж цапки з розгону став, як верхівець натяіг рапт'ом повід. А потім заграв на місці ногами, затанцював., кришачи підковами кригу, і вона скалками-іскрами прискала з-під його ніг.
— Ну-ну, не пустуй! — поплескав старший верхівець огиря по шиї, заспокоюючи; його простуджений бас ворухнув пишні вуса. — Здається, десь тут...
Це вже була думка вголос, слова, сказані до себе і, почасти, либонь, до молодшого товариша.
Справді, далі нічого було їхати: напереді порожній вигін, а за ним тільки білий брус т. зв. пот'ьомкінського палацу, остання будівля над берегом Дніпра.
Роззирнулись навколо. Не тільки на вигоні, а й у поблизьких, прикучерявлених засніженими кленками вуличках було дуже тихо. Остання перія міста позачинялась віконницями, позатягалась прогоничами, позамикалась замками в своїх будиночках, щоб, здавалось, не чути й не бачити того, що діялось у нижній частині міста, там, де стирчали заводські димарі, де перетинав Дніпро залізничний міст, звідси, здалека, згори видний, як розтягнута гармонія.
Неприємне було все те, що діялось там. Там щось кипіло, клекотало усі ці дні, щось тривожне й небезпечне. Краще позаплющувати очі й позатуляти вуха...
Тож верхівцям ні в кого було й спитати, де живет той, що його вони шукали. Знали, що десь тут, а де саме...
Довговусий повернув коня ліворуч, його товариш поїхав за ним. Спинились перед чепурним будиночком з мезоніном. Той будиночок був на всю перію найяскравіший, і через те, ймовірно, у ньому й жив той, кого вони шукали. Бо той чоловік сам був на це середовище незвичайний, і це вони знали. Але й цей будиночок теж був з усіх боків позамиканий, залізними ґратами на вікнах заґратований, а від рогу вулиці ще й високим, просто фортечним частоколом, з колючим нагорі дротом, відгороджений. Отже, до нього, бачилось, ані приступу.
Та верхівці знали, що частокіл, замки й ґрати — якщо тут жив той легендарний чоловік — не проти них наїжені.
Вусань ізскочив з коня, брязнувши острогами, передав повід молодшому товаришеві, а сам вибіг на ґанок домика і подзвонив — смикнув колодочку на дротині. Дзвінок приглушено загомонів десь у глибу дому, але, очевидячки, не збудив нікогісінько. Вусань потяг за колодочку вдруге.
По якомусь часі за дверима зачовгала хода, одна две-рина беззвучно відхилилась, на розтяг середовоіго ретязка, а в щілині засвітилась пара дівочих очей. Очі дивились на незвичайного верхівця злякано.
— Я отаман Кривошлик, — брязнув острогами і гримнув басом вусань. — Хочу бачити професора Яворенка.