Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
Отож поки мати повернулась, щоб іти відчиняти, а Оксана вже й на порозі стояла. Усміхнена, рожева з морозу, як, мовляв, червонобоке яблуко. А очі проти отого променя просто сяють.
Агрипина Антонівна опустилась своїм важким, обвислим, як м'яке тісто, тілом і, крекчучи, намагалась дістати з-під ліжка свій клубок.
— Бач, хотіла швидше, — гомоніла вже десь під ліжком, — так хіба ж за оцією пустухою поспішиш?.. Аж у куток закотила...
— Ха-ха! — засміялась голосно Оксана, причиняючи за собою двері й увіходячи в кімнату. — І чого було схвачува-тись? Мені дядина відчинила: їй же ближче з кухні.
— Еге, ближче... А потім казатиме, що її турбуємо, що через нас не має спокою.
— Не казатиме.
Оксана кинула зв'язані поясочком, як у школярів-хлоп-ців, книжки на ліжко, відсунула матір, а сама швиденько витягла той клубок разом з кішкою, впіймавши ЇЇ за хвоста. Притиснула м'якенький Нявчин пушок до своєї холодної щоки, так зігріваючи ЇЇ.
— Ах ти ж така! — гомоніла до кішечки. — Нащо ти моїй мамі отаку шкоду робиш? Га?
А потім знов до матері:
— Е, дядина сьогодні в доброму настрої. Сказала, що той галичанин знов приніс цілу гору сала. Для неї й для нас. Сказав, щоб поділились. Забіг, лишив сало й побіг, бо ніколи було до нас заходити. Просив передати привіт „панночці Оксані" і приобіцяв трохи пізніше до нас сьогодні зайти.
-— Поручник Василик? — зразу зацікавилась Агрипина Антонівна.
— Та він же.
— Бач, а Ольга мені й не сказала. Ото, щоб собі більше взяти. Ну, вже й жаднюга!
— І чого він до нас унадився! — сказала Оксана про галичанина. — Учепився тоді, як я його спитала про становище в Самарському повіті, яка там влада, — та й ходить.
Агрипина Антонівна насторожилась.
— Не кажи так, дочко, — мовила напоумливо. — Не цурайся людей, бо знаєш, яке наше становище? Та й тобі не вік же дівувати. А він же старшина якийсь... Тепер, каже, керує розвідкою в Республіканському коші.
О'ксана зареготалась.
— Ха-ха-ха! То ти його мені за нареченого ладиш? Вона кинула кішку на ліжко, в ту соняшну пляму, що
там була, і, вдаючи мову та рухи галичанина, заговорила:
— „Цілую руці пані добродійці! Я сі турбую, чи добре сі пані почувають"... Застебнутий еа всі ґудзики австрійського мундура, — вона показала, як, від шиї вниз, — сухенький, як хрущик, з чорненькими вусиками, з циганського церою. Чистенький і солодкий, як пукерочка. І такий верткий, що й віку його не вгадаєш. Тільки лисинка, дбайливо зализувана, трохи зраджує його літа...
— Таке витіваєш! — роздратовано махнула рукою мати. — Людина чемна, освічена, різні мови знає.
— Тобі аби чемний та „руці" цілував...
- Та вже ж не такий, як наші лобуряки.
— Та не такий...
Оксана раптом посмутніла. На очі їй звівся один із таких лобуряк, той, що десь перебуває в самарських повстанцях. І такий нечемний, що навіть її, свою кохану дівчину, кинув ради революції. Син бідної селянки-удови з „їхнього" села Латаття, а такий відважний. І „руць" нікому не цілує, а милий, дорогий... А як він тоді запалився, як приревнував був її до свого товариша Гната Кутька! „Я його застрелю!"
- вигукнув. І вихопив револьвер. А тільки ж чи вона ще
його коли побачить? Стріпнула головою, струшуючи той смуток.
— Нумо краще обідати! — нагадала матері. Агрипина Антонівна похопилась: дитина ж голодна, а
вона... І пішла на кухню розігрівати обід.
Оксана аж тепер роздяглася. Зняла з голови сиву смушеву шапку-кубанку, що сиділа трохи набакир на її пишній кольору стиглої пшениці косі, скинула сивим же смушком оторочену бекешу, що робила її стрункішою, ніж вона, схожа на тілисту матір, насправді була. Такий одяг — ознака воєнного часу, коли сиві шапки й бекеші стали трохи чи не загально поширеним явищем серед військових і цивільних. І на жіночій моді це відбилось. Як була вже роздягнена, в самій гімназіяльній темнозеленого кольору сукні з чорним нагрудником та пелеринкою, підійшла до тріюма і взяла переплітати косу.
Дивилась на себе в дзеркало. Отой раптовий смуток на спілку з хатнім затишком (якщо вже не теплом) зігнав уже з її щік рожевість, і на поблідлому обличчі, біля перенісся, стало помітніше її приємне, ніжне ластовиння. Зелено-мінливі як у русалки очі (так казав Васил'ь), ще не одному могли подобатись, але... але під тими очима Оксана з прикрістю спостерегла якісь підозрілі синці. Під очима синці, а між широкими, гарними бровами зморшка смутку.