Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.
- Автор: Яковенко Наталья Николаевна
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.». Краткое содержание книги:
Стрімкій кар'єрі нового гетьмана сприяв не тільки життєвий, військовий та політичний досвід, вигідно відтінений освітою і добрими манерами. Природа наділила Мазепу унікальним даром приваблювати до себе людей, проникливо розуміючи людську психіку. Ось як згодом напише про це один з найближчих спільників гетьмана, його генеральний писар Пилип Орлик:
Варто додати, що гетьман вільно володів, окрім польської і російської, латинською, італійською, німецькою, та, мабуть, французькою й татарською мовами, тож дійсно міг говорити все одно з ким його мовою у буквальному сенсі.
Придворний вишкіл юнацьких років і освітні подорожі по Європі пояснюють дещо незвичний для козацької старшини спосіб життя гетьмана. Так, Балюз відзначав куртуазію, притаманну панові Мазепі, світську приємність спілкування з ним та розкішні прийоми у гетьманській резиденції – заміському палаці на Гончарівці під Батурином. Оповідає Балюз також про прекрасну колекцію зброї та картин і добірну бібліотеку гетьмана. Про останню ностальгічно згадував на еміграції і Орлик, пишучи, що вона обіймала книжкові багатства, рівних яким не було в Україні, у тому числі латинські та німецькі інкунабули і старовинні ілюміновані рукописні кодекси.
Ймовірно, не без впливу матері гетьман лишив слід в історії церковного будівництва як один з найщедріших меценатів, яких знала Україна. Перелік будівель Мазепиної фундації вражає: дослідники нараховують 12 новозбудованих і до 20 відреставрованих на його кошт храмів, а старшина після смерті Мазепи в Бендерах навіть не змогла докладно підрахувати всього, що він видав… щедрою рукою у побожному намірі на будову багатьох церков і монастирів.
Щоб опукліше уявити світ цієї багатогранної людини, слід згадати про інтимну сторону життя Мазепи, зокрема – про його любовні пригоди. Усе життя гетьмана супроводжувала слава завойовника жіночих сердець, однак апофеозом став зв'язок 60-літнього суворого вояка з власною хрещеницею Мотрею, 16-літньою донькою генерального судді Василя Кочубея. Батьки дівчини рішуче запротестували проти їхнього шлюбу, бо, не кажучи про різницю віку, церква забороняла одруження між хресним батьком і хрещеницею. Закохані бачилися потай, аж доки 1704 р. дівчина не втекла до свого коханця; її рішучість і палкість були настільки нестримними, що родичі вважали – їй пороблено. Злякавшись церковного прокляття і нечуваного скандалу, який вкрив би Мотрю ганьбою, а для нього обернувся непередбаченими політичними наслідками, Мазепа відіслав дівчину назад до батьків. Збереглося 12 написаних ним після цього таємних листів до Кочубеївни, сповнених ніжності, суму і обіцянок любити до смерті, хоч будеш за мною, хоч не будеш.
Варто додати, що внаслідок цієї пригоди гетьман нажив в особі Кочубея непримиренного ворога. Шляхи помсти були вже випробуваними: у 1707 р., віддавши доньку за одного з козацьких старшин Чуйкевича (згодом Мотря разом з чоловіком буде заслана до Сибіру, а після повернення пострижеться у черниці), Кочубей послав царю Петру донос, звинувативши Мазепу у державній зраді. Навесні 1708 р. повторний донос підписав, окрім нього, і полтавський полковник Іван Іскра. Однак підкуплене Мазепою слідство, яке провадили московські приятелі гетьмана, визнало змовниками… самих донощиків. Після тортур їх у кайданах вислали до Мазепи, який у той час стояв похідним табором біля с. Борщівки під Білою Церквою. Саме тут у липні 1708 р. відбулася публічна страта – обидвом відтяли голови, хоч до подій, які підтвердили правдивість звинувачень, лишалося всього кілька місяців.
Завдяки доносу Кочубея та Іскри до нас дійшов унікальний текст нібито складеної у 1698 р. Мазепою думи, яку донощики приклали до своїх пунктів на доказ його неблагонадійності. Окрім виразних літературних якостей, дума водночас справді являє собою яскравий програмовий маніфест козацької старшини (про що детальніше йтиметься далі). Закінчується вона закликом, який невдовзі сам автор спробує перевести з площини поезії в площину життя:
Шлях до полтавської катастрофи
Між 1687 і 1708 р., тобто в період Мазепиного гетьманування, на території лівобережної Козацької держави не велася жодна внутрішня війна. Відтак у часи мирного перепочинку тут остаточно усталилися норми соціального укладу, які більшою чи меншою мірою визначали політичне обличчя Гетьманщини впродовж усього XVIII ст. аж до ліквідації її автономії. Зокрема, стабілізувалася соціальна структура суспільства і стало цілком очевидним, наскільки далекими від життя були популістські гасла козацької революції про старі звичаї, що їх скасувала козацька шабля. Коли хвиля перемін спала, виявилося, що змінилися тільки імена й титули людей, які заступили місце колишньої шляхти. Вирішальну роль у закріпленні такого status quo, оформлення якого розпочалося ще за Хмельницького й Брюховецького, відіграли заходи Івана Мазепи, зокрема, його нововведенням (яке насправді лише узаконило існуючу практику) стало те, що до корпусу нової (старшинської) еліти почали зараховувати вже не саму тільки посадову старшину Війська Запорозького, а й членів розгалужених старшинських родин, яким не вистачило урядів у військово-адміністративній ієрархії. Йдеться про розпочате гетьманом пожалування титулів знатних товаришів – бунчукового, значкового і військового. Вони надавалися родичам генеральної, полкової і сотенної старшини, особам, які чомусь лишилися без посад, або й просто заслуженим на певних послугах людям. Ці титули урівнювали їх носіїв з посадовою старшиною, практично вже не пов'язуючись з виконанням службових функцій у війську чи адміністрації і стверджуючи прецедент існування спадкової привілейованої групи, відмежованої від рядового козацтва.
Нова козацька аристократія останньої чверті XVII ст. наполегливо називає себе шляхетською, в чому виразно проступає спадковість традицій Речі Посполитої, продуктом політичної культури якої лишався і сам Мазепа, і зміцнена його зусиллями когорта нової знаті, котра багато в чому нагадує політичний народ Речі Посполитої – шляхту. Уже наприкінці XVII ст., тобто в часи Мазепи, нова старшинська еліта починає вперше відкрито підкреслювати свою пряму наступність щодо руської дореволюційної шляхти, шукаючи ліній споріднення і приймаючи на цій підставі шляхетські герби. У зв'язку з відзначеним у відповідному місці книги масовим покозаченням київсько-брацлавського регіону та переходом на бік повсталих частини шляхти Галичини й Волині зробити це було неважко, бо шляхетських родичів міг дійсно відшукати будь-хто. Тож дуже швидко нова знать починає гордовито прикрашати свої печатки гербами, поширеними серед польської, руської та литовської знаті.