Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.
- Автор: Яковенко Наталья Николаевна
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.». Краткое содержание книги:
Неспокійно було і у володіннях Брюховецького на Лівобережжі. Як уже згадувалося, проведення перепису населення, передбаченого Московськими статтями, різко похитнуло популярність ставленика козацької черні. Звістка ж про підписання Андрусівського перемир'я підірвала рештки лояльності задніпрянців. Як і в ставці Дорошенка, очі старшини звернулися до третьої сторони великого трикутника, у котрому Україна маневрувала з початків революції – до Туреччини.
Симптоматичною (а, можливо, й підозрілою) є синхронність двох старшинських рад у січні 1668 р.: у Гадячі – лівобережної, скликаної Брюховецьким, у Чигирині – правобережної Дорошенкової. І та, й друга прийняли однакові ухвали – не визнавати зверхності ні московських, ні польських влад, віддавшись під протекцію султана, і майже одночасно з Гадяча й Чигирина до Стамбула було вислано два посольства. Після цього на Лівобережжі відразу спалахнуло повстання проти московських гарнізонів, а Брюховецький разом з незмінними татарами, котрих прислав на поміч хан, рушив визволяти пограничні міста, вже взяті в облогу московською армією Григорія Ромодановського, що перейшов кордон і почав просуватися вглиб української території.
У травні 1668 р. на Лівобережжя переправилися полки Дорошенка. В урочищі Сербине Поле під Диканькою 18 червня гетьмани обидвох берегів, двоє колишніх найближчих слуг Богдана Хмельницького зустрілися, і Дорошенко закликав Брюховецького на розмову. І хоча особиста охорона лівобережного правителя, що складалася з відданих йому запорожців, заперечувала проти цього, козаки з великим гуком та прокльонами потягли гетьмана до Сербинської могили, на якій верхи на коні чекав Дорошенко. За його знаком (як потім буде сказано – неправильно витлумаченим) натовп кинувся на безпорадну жертву… Після того, як усе буде закінчено, Дорошенко заявить запорожцям, що він не бажав смерті свого ворога, і звелить відвезти знівечене тіло до Гадяча, аби з честю поховати у соборній Богоявленській церкві, яку той збудував. На могильній плиті викарбують епітафію, складену чернігівським архієпископом Лазарем Барановичем, яка прозоро натякала на злості покійного, що прохає людей про милосердя і всепрощення: Прошу всіх посполу, / в земном лежа долу, Не стався суворо, / то дай мі слово: "Вічна йому буди / пам'ять от всіх людій. "
Дем’ян Многогрішний “за” і “проти” Москви
Гетьманом обидвох берегів Петро Дорошенко не пробув і року. Відбивши московський наступ і відходячи до Чигирина, він доручив оборону північного кордону чернігівському полковнику Дем'янові Многогрішному, однак сили Многогрішного у порівнянні з армією Ромодановського були вочевидь нерівними. Під тиском чернігівського архієпископа Лазаря Барановича, який у проповідях невтомно закликав повернутися під високу руку царя, старшина Чернігівського, Новгород-Сіверського і Стародубського полків на малій раді оголосила Многогрішного сіверським гетьманом і постановила розпочати переговори з московськими владами. У березні 1669 р. в Глухові у присутності царських послів була скликана розширена рада Лівобережжя, яка підтвердила гетьманські повноваження Многогрішного і схвалила підписання так званих Глухівських статей, що пом'якшували найдразливіші пункти статей Брюховецького, знову передаючи гетьманській адміністрації право збору податків і обмежуючи число міст, де мали стояти воєводські залоги.
Дем'ян (Демко) Многогрішний при гетьманській булаві теж не затримався надовго. Селянин з походження (за що старинна старшина зневажливо називала його мужичим сином), людина простакуватої, крутої і недипломатичної вдачі, новий гетьман нажив собі ворогів напрочуд швидко. Різкі ж висловлювання стосовно московського правління, доволі незалежна позиція, а особливо – неприхована симпатія до Дорошенка, за здоров'я якого Демко дозволяв собі привселюдно пити на бенкетах, давали добру поживу для доносів, що скоро посипалися в Москву. Заручившись таємною підтримкою царського резидента, змовники 12 березня 1672 р. силами російського загону оточили вночі гетьманський двір у Батурині і забили в кайдани захопленого зненацька гетьмана. Розпаленому безсилою люттю, пораненому в сутичці Демкові лишалося хіба дати словесний вихід ненависті, погрожуючи, що ось він збере козаків і татар і зажене з ними москалів аж за столицю, бо Москва, мовляв, хоче по-зрадницькому винищити усіх тутешніх людей і спустошити Україну.
Прозріння прийшло до мужичого сина запізно: йому на собі довелося спізнати, як далеко просунулася влада Москви над козацькими порядками. Обраного вільними голосами гетьмана судив не суд Війська Запорозького в Батурині, як велів би звичай. Немов царського холопа, його таємно, без відома й згоди полків вивезли до столиці, допитали із застосуванням тортур і засудили до страти. На лобному місці її було замінено вічним засланням; деякий час Дем'яна, його родину та кількох слуг, вивезених разом з ним, тримали в Тобольському острозі, а далі зарахували на московську козачу службу. Востаннє екс-гетьман згадується під 1688 р. у зв'язку з придушенням повстання бурятів. Наприкінці життя нібито постригся у ченці; помер на початку XVIII ст.
Позбувшись Многогрішного, старшина вислала царю проект нових виборчих статей. У ньому нащадки гордого Богдана просили, аби гетьману раз і назавжди було заборонено зноситися з чужоземними державами і політичними діячами, щоб його дії контролювалися військовим судом, і щоб козацька чернь надалі ніколи не брала участі у виборах. Цими пунктами і були доповнені нові – Конотопські – статті, в решті питань зіперті на текст попередніх, Глухівських. Остерігаючись несподіванок, старшина зібрала вузьку раду значних людей у Козацькій Діброві між Конотопом і Путивлем, причому не по українському, а по московському боці кордону. В оточенні стрільців Григорія Ромодановського згоди вдалося досягнути відразу, тим більше що кандидатура була наперед узгоджена. 27 червня 1672 р. гетьманом Лівобережної України став генеральний писар, один з донощиків на Многогрішного Іван Самойлович, син священика з Правобережжя. Самойловичу, людині розумній, а головне – надзвичайно гнучкій і дипломатичній, вдалося втримати булаву найдовше з-поміж тодішніх гетьманів – цілих 15 літ.
Турецька альтернатива Петра
Дорошенка
Доки в Лівобережній Україні проходили згадані переміни, Петро Дорошенко, зневірившись у можливостях самотужки подолати внутрішню анархію, що перетворювала на недосяжний міраж його задум стягнути, як він говорив, у єдиній Козацькій державі Князівство Руське, що мало за межу Перемишль, Ярослав, Львів, Галич, Володимир, кидає небезпечний жереб. У березні 1669 р. військова рада над р. Росавою під Корсунем у присутності султанських послів висловилася за те, щоб держати з турками дружбу. На чергову раду в липні цього самого року турецький посол привіз для Дорошенка санджаки (знаки протекції султана) – булаву, бунчук, корогву і кафтан, а також султанський нішам. У ньому султан оголошував, що приймає козаків у підданство.