Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.
- Автор: Яковенко Наталья Николаевна
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.». Краткое содержание книги:
Передислоковані наприкінці 1706 р. в Україну царські полки, очікуючи розгортання нової кампанії, поводилися тут як на окупованій території і чинили зухвалі беззаконня й реквізиції харчів, фуражу та худоби, хоча офіційний тягар надзвичайного податку був уже сам по собі величезним. У 1706 р. почалося прискорене будівництво Києво-Печерської фортеці, якій Петро І надавав великого значення як опорному пунктові на шляху можливого просування противника. Екстреним порядком на ці городові роботи були кинуті козаки Гадяцького, Переяславського, Київського, Чернігівського та інших полків. Полковники скаржилися Мазепі, що московські пристави козаків палками б'ють, вуха шпагами відтинають, а тим часом по їхніх домівках великоросійські люди грабують їхні хати, розбирають і палять, жінок і дочок ґвалтують, коней, худобу і всілякі пожитки забирають, старшину б'ють до смерті.
Глуха ненависть старшини, на очах якої руйнувалося козацьке військо, нищилися багатства української землі і обмірковувалися шляхи ліквідації решток її незалежності, поволі доходила критичної межі. Одні, як запорожці, вважали Мазепу вітчимом України, царським запроданцем, котрий живе в Москві, тільки тінь його в Україні. Інші покладали надію на гетьманську ініціативу. Так, прилуцький полковник Дмитро Горленко прямо говорив гетьману:
Мазепа бачив, слухав, вагався і вичікував. Як ніхто зі старшини, він розумів, що ні перемога Росії, ні перемога Швеції та підтримуваної нею Польщі не обіцяє Україні добра. З осені 1705 р. за посередництвом тітки нового короля княгині Анни Дольської, що стала його кумою в Дубні під час походу на Правобережжя, Мазепа починає обережне листування зі Станіславом Лєщинським. Ймовірно, на початку 1707 р. до цих контактів долучився і Карл XII. Прямої інформації про посередницькі переговори, які точилися між Мазепою, Карлом XII і Лєщинським, не збереглося: вони були настільки втаємниченими, що навіть Ґеорґ Нордберґ, сповідник і майбутній біограф Карла, передає їхній зміст досить плутано.
Дату перелому, що стався в душі обережного гетьмана, зафіксував його найближчий спільник Пилип Орлик. Як він згодом детально опише, 27 вересня 1707 р. посланець приніс Мазепі два чергові листи, зашиті у шапці – від княгині Дольської і від короля Станіслава, де повідомлялося, що проект договору готовий, слово за гетьманом. Цієї ночі ні Мазепа, ні Орлик не спали. На ранок Мазепа закликав писаря до себе і, тримаючи в руках хрест, сказав:
Після цих слів Мазепа поцілував хрест і попросив присягнути на ньому Орлика. На той момент йому було майже 70 років, він був бездітним і казково багатим, відтак не думав про забезпечення своїх нащадків. Не бракувало й почестей: з 1700 р. Мазепа став першим кавалером щойно встановленого Петром І почесного ордену Андрія Первозваного, а в канцелярії німецького імператора у Відні вже лежав виклопотаний царем диплом про пожалування гетьману княжого титулу. Тож можна вірити, що старий політик чи не вперше за все життя сказав Орликові правду: не честолюбство й користь штовхали його на смертельний ризик, а почуття відповідальності за долю бідної отчизни. Так у ніч між 27 і 28 вересня 1707 р. був кинутий небезпечний жереб.
На початку 1708 р. тристороння угода, про яку писав король Станіслав Лєщинський, була погоджена. Її точний зміст залишається не достатньо проясненим донині у зв'язку з найсуворішою секретністю переговорів. На думку Миколи Андрусяка й Ореста Субтельного, які реконструюють зміст українсько-польсько-шведських домовленостей на підставі різноманітних побіжних свідчень, угода спиралася на ідеї Гадяцького трактату 1658 р.: Україна в якості Великого князівства Руського як рівноправний третій член федерації мала б увійти до складу Речі Посполитої, а гарантом дотримання пунктів угоди виступав шведський король. До повного завершення військових дій з ним укладався договір суто військового змісту: Карл XII брав на себе обов'язок обороняти Україну від Петра І власним допоміжним військом, яке на території Козацької держави мусило б діяти під командою гетьмана; на період війни шведи отримували право дислокуватися у Стародубі, Мглині, Батурині, Полтаві й Гадячі.
Фатальний збіг обставин прискорив події. Через серію нещасливих випадковостей Карл XII зазнав несподіваної невдачі в наступі на Москву і в жовтні 1708 р. раптовим маршем перейшов з Московської Сіверщини на територію Стародубського полку. Присутність шведської армії потенційно перетворювала Україну на арену головних військових операцій, однак ні гетьман, ні втаємничена в його плани старшина не були до цього готові, оскільки порозуміння з Карлом XII надалі лишалося глибокою таємницею, тим часом як рядове козацтво готувалося воювати проти шведа. Із 10 полків, що перебували під реґіментом гетьмана, на жовтень у його розпорядженні знаходилося лише три, а решта була задіяна в боях у Польщі й Білорусі. Враховуючи безпосередньо підлеглі Мазепі три компанійські та чотири сердюцькі полки, його сили загалом були більш, ніж скромні – не більше 7 тис. вояків (замість обіцяних Карлу 30 тис.).
Марш Карла XII на південь став для гетьмана шокуючою несподіванкою. Як напише згодом Орлик, на звістку про це він не зміг стриматися від вигуку: "Який нечистий жене його сюди? Він же приведе мені всю московську зграю!" Так насправді й сталося. Московські відділи, перейшовши український кордон, рушили в напрямі Батурина, а Петро І почав листами квапити Мазепу до походу. Коли царський авангард був уже в двох днях переходу від гетьманської столиці, Мазепа, лишивши близько 3 тис. людей для оборони Батурина, виїхав з рештою 4 тис. назустріч Карлові XII.
Vae victis[34]
Чутка про перехід Мазепи на бік шведів застала Петра І в с. Погребках неподалік Новгорода-Сіверського. 7 і 8 листопада були оголошені перші царські маніфести, де сповіщалося, що вор Мазепа… забувши страх Божий і свою присягу зрадив царя, аби Малоросійську землю обернути в рабство. Населення умовляли не піддаватися на заклики вора, підтримати великоросійське військо; безпрограшним ударом у маніфесті було те, що Петро І декларував скасування надзвичайних військових податків, буцімто накладених гетьманом для власного збагачення, про що він, цар, лише нині з обуренням довідався.
Першою жертвою царського гніву впала гетьманська столиця: Петро наказав Меншикову Батурин… другим за приклад спалити увесь. Взяте в облогу 11 листопада місто мало добру артилерію і заздалегідь підготовлені запаси пороху та харчів, тобто могло б протриматися до підходу Мазепи, однак розв'язку прискорила зрада. На світанку 13 листопада (2 за ст. ст.) 1708 р. московське військо вступило в місто і раптовим ударом перебило козацьку залогу Чечеля й німця Кеніґсена, керівників оборони. Після цього вояки взялися за беззбройних городян: за один день було винищено близько 6 тис. батуринців (за іншими даними – до 15 тис.), у тому числі жінок і дітей. Трупи нещасних жертв каральної акції вкривали вулиці, а понівечені тіла узятих в полон козаків прив'язували до дощок і кидали в р. Сейм, аби, пливучи, вони наводили жах на усіх, хто наміриться підтримати Мазепу. Кеніґсен виявився щасливішим від Чечеля, бо вмер від ран; Чечеля на пострах населенню колесували в Глухові.
34
Горе переможеним. Крилатий латинський вислів яким традиційно констатують вседозволеність переможців і беззахисність переможених.