Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.
- Автор: Яковенко Наталья Николаевна
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.». Краткое содержание книги:
Доки обидва полковники змагалися, хто вірніший царю, на поверхню політичного життя виринула ще одна фігура. Іван Брюховецький (1623–1668), колишній старший слуга Богдана Хмельницького. Після смерті Богдана він супроводжував неповнолітнього гетьманича на науку до Києва, а коли того проголосили гетьманом, подався на Запоріжжя. Як вправний демагог і майстер впливати на юрбу, Брюховецький за три роки свого перебування на Січі завоював авторитет серед простодушної голоти, граючи на чутливій струні запорожців – нелюбові до старшини-дуків. Разом з загоном січовиків у вересні 1662 р. він приїздить до князя Григорія Ромодановського, нібито прямуючи на козацьку раду, що скликалася для "законного" вручення булави. Кількатижневе перебування в ставці московського воєводи не минуло дарма: демонструючи підкреслену лояльність, Брюховецький настільки увійшов у довіру до князя, що той рекомендував його цареві як найбільш відданого претендента на гетьманство. Запорозька ж агітація проти старшини, поширюючи думку, ніби Брюховецький як людина з Січі є захисником інтересів черні, привернула на його бік рядову козацьку масу.
За такого розкладу настроїв сценарій виборів ставав уже справою московської дипломатичної техніки. Наприкінці червня 1663 р. в полі під Ніжином була скликана чорна рада, на яку з'явилося понад 40 тис. козаків. Обидві партії – Брюховецького і Сомка-Золотаренка (ці двоє запізно взялися миритися) – прибули туди в повному озброєнні, а царський уповноважений князь Великоґаґін про всяк випадок оточив Ніжин військом. Серед бурхливих сутичок і галасу, що не вщухали три дні, чернь проголосила Брюховецького гетьманом, а Сомка та його прихильників Великоґаґін під претекстом захисту їхнього життя ув'язнив у Ніжинському замку. Наприкінці вересня обидва разом з кількома полковниками були за поданням Брюховецького страчені як зрадники царя, а ще близько 50 осіб вислано на Сибір. Тоді ж за погодженням з Москвою був повністю замінений апарат влади. Передавши полковницькі уряди своїм прибічникам, передовсім людям, що вийшли разом з ним із Запоріжжя, Брюховецький здійснив своєрідний переворот, ще дужче зміцнивши промосковську орієнтацію Лівобережжя, густо замішану на соціальній демагогії.
Павло Тетеря тим часом намагався привести до покори Полтавщину, але в його власних тилах вибухнули бунти: на Київщині антигетьманський рух очолив якийсь Сулимка, а на Поділлі брацлавський полковник Остап Гоголь проголосив себе (втім, на досить короткий час) підданим московського царя. Впродовж літа 1664 – весни 1665 рр. правобережні регіони Козацької держави перетворилися на арену жорстокої, безглуздої і хаотичної війни, в якій зійшлися, з одного боку, загони Івана Брюховецького, місцевих повстанців, запорожців та московських ратних людей, а з іншого – полки Павла Тетері, підсилені татарами і польським корпусом. Жоден з гетьманів не досягнув перемоги у війні берегів, а дрібні сутички, що точилися по всьому Правобережжю, мало впливаючи на стратегічний розклад сил, виснажували змучений народ і сіяли деморалізацію та анархію. Коли навесні 1665 р. польські війська вийшли додому, Тетеря зрозумів, що його позиція безнадійна. Покинувши Чигирин, він певний час резидував у Брацлаві, а в середині квітня, зазнавши поразки від ватажка уманської козацької голоти Василя Дрозденка, утік до Польщі. На козацьку територію Тетеря більше ніколи не повертався, доживаючи віку на Волині у містечку Колках як шляхтич-землевласник.
Однак довіру козацтва втратив не лише Тетеря. Серед задніпрянців не менш стрімко падала популярність Брюховецького. І коли Тетеря вирішив свої проблеми самоусуненням, то лівобережний гетьман почав шукати опори серед тих, хто підніс його до влади. Восени 1665 р. він перший серед гетьманів з почтом у 500 чоловік виїжджає на поклін до царя. У Москві його зустріли ласкаво і обдарували щедро, ба – навіть оженили на княжні Дарії Ісканській з роду Долгоруких, пожалувавши титулом боярина (полковникам із супроводу Брюховецького теж були подаровані маєтки і титули дворян). Водночас гетьманський візит до столиці не залишився тільки виявом етикетної чемності. Саме тут у грудні 1665 р. Брюховецький підписав ганебні Московські статті, що зводили автономію Козацької держави до символічного мінімуму. Зокрема, Москва врешті досягла того, що податки з міщан і селян, а також прибутки з торгівлі віднині мали збиратися під контролем воєвод і йти безпосередньо до царської, а не до гетьманської скарбниці, а у всі без винятку більші міста України і навіть на Кодак над Запоріжжям вводилися воєводи зі збройними залогами (їм же передавалася і юрисдикція над некозацьким населенням).
На початку 1666 р. на території лівобережних полків з'явилися царські ревізори для проведення перепису населення та його прибутків. Такий поворот подій разом з дикими в очах козацтва титулами гетьмана й полковників ставили перспективу панування режиму Брюховецького на небезпечну грань вибуху, чого не довелося чекати довго.
Андрусівське розполовинення
Після втечі Тетері у Правобережжі на зміну екс-гетьману швидко висунулася нова постать людини владної, енергійної і честолюбної, що впродовж десяти років безуспішно намагалася оволодіти розбурханим морем усобиць і безладу. Цією людиною був старинний козак Петро Дорошенко (1627–1698), онук реєстрового гетьмана Війська Запорозького Михайла Дорошенка, убитого татарами 1628 р., син козацького полковника Дороша (Дорофія). Петро народився в Чигирині; отримав непогану освіту (гіпотетично – у Києво-Могилянській колегії); за свідченнями сучасників, був у мові світській управний, а також умілий у всіляких речах. Від перших днів козацької війни служив про Богдані Хмельницькому як його наближений (старший) слуга; з 1649 р. став гарматним писарем Чигиринського полку, згодом наказним полковником і довіреним дипломатом гетьмана, а з 1657 р. – полковником Прилуцького, пізніше Чигиринського полків. На боці Івана Виговського брав участь у розгромі пушкарівської опозиції і підписанні Гадяцького трактату; від імені Юрася Хмельниченка провадив переговори у Чуднівській кампанії; за Павла Тетері обіймав пост генерального осавула і черкаського полковника.
Укріплюючи свою владу, новий гетьман рішуче подавив опозиційні виступи лідерів промосковської орієнтації, і невдовзі, відчуваючи зміцнення свого становища, Дорошенко скликав старшинську раду, яка схвалила запропоновану ним програму – вигнати усіх ляхів з України до Польщі і, заручившись підтримкою хана Адиль-Гірея, під гетьманською булавою об'єднати Лівобережжя та Правобережжя. Тоді ж новий гетьман розпочав переговори з Портою, йдучи слідами нереалізованих намірів Богдана Хмельницького. У грудні 1666 р. разом з незмінними союзниками-татарами він розбив відділи коронного війська, розквартировані на Поділлі, розпочинаючи чергову козацько-польську війну.
Звістка про рішення перемирної комісії в Андрусові неподалік Смоленська, де вирішувалися взаємні територіальні поступки знесилених війною Росії і Речі Посполитої, прискорила хід подій. У січні 1667 р. тут було підписане Андрусівське перемир'я. До Москви поверталися Смоленськ і Сіверщина, а Україну сторони ділили по Дніпру на дві частини, підпорядковані відповідно королю і цареві; Київ тимчасово лишався у складі Росії, а Запорозька Січ мала перебувати під опікою обох держав. Таким чином, прецедент фактичного існування двох Україн – Ліво- і Правобережної – закріплювався юридично, перекреслюючи криваві змагання за Козацьку державу, що тривали вже майже двадцять літ.
Енергійнішим у вираженні загального обурення виявився Дорошенко. Восени цього самого року він різко активізував військові дії, і в підсумку його армія, посилена 20-тисячною ординською кіннотою і 3-тисячним загоном яничарів, взяла в облогу під Підгайцями на Галичині польське військо, очолене коронним гетьманом, майбутнім королем Яном Собеським. Однак у момент, коли військове щастя, здавалося, обіцяло швидку перемогу, трапилася нова несподіванка – диверсія запорожців на Перекоп і Північний Крим, здійснена кошовим Іваном Сірком за погодженням із Собеським якраз у ті дні, коли гетьман тримав поляків в облозі. Ця експедиція, після якої в Криму, як писали сучасники, лишилися тільки пси та коти, а півтори тисячі татарських жінок і дітей були виведені в неволю, коштувала Дорошенкові союзника. Калга Крим-Гірей, поспішаючи додому, 16 жовтня підписав блискавичну сепаратну угоду з обложеними, і замість очікуваного звільнення України гетьману довелося, заприсягнувшись на вірність королю й Речі Посполитій, повернутися до Чигирина ні з чим.