Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Ще більшої непопулярності додавала гетьманові його лояльність до московських влад. За царським розпорядженням, прямим виконавцем яких був Мазепа, котрого запорожці називали за це не батьком, а вітчимом України, козацтво втягали у безперервні, виснажливі, іноді безглузді походи. Так, у 1689 р. був здійснений черговий марш на Крим, коли військо під командою князя Голіцина за участю 40-тисячного загону козаків дійшло до Перекопа і, навіть не штурмуючи його, відступило. У 1695–1699 рр. молодий честолюбний цар Петро І провадив так звані Азово-Дніпровські війни, воюючи з султаном за азовсько-чорноморське узбережжя як формальний учасник Священної Ліги, тобто антитурецького союзу Австрії, Венеції, Речі Посполитої і Росії. У цій тяжкій війні на козацьке військо припала велика частка боїв, а відтак і людських втрат у зв'язку з безуспішною боротьбою за турецькі фортеці в пониззях Дніпра, але ще більший тягар несло мирне населення, страждаючи від передислокацій московської армії.

Однак гірші часи були попереду. У 1700 р. почалась так звана Північна війна, що точилася до 1721 р. за контроль над балтійським узбережжям між Швецією, з одного боку, і Росією та її союзниками – Данією, Саксонією, Польщею та Пруссією – з іншого. Балтійські плани Петра І були безмежно далекі від інтересів України, більше того – пізніша примусова переорієнтація української торгівлі на російське "вікно в Європу", прорубане Петром, завдала тяжкого удару економіці України, порушивши традиційні торговельні шляхи на Захід через Польщу. Однак козацькі полки змушені були брати участь і в цій війні. Її початок ознаменувався розгромом у листопаді 1700 р. царської армії під шведською фортецею Нарва (нині на території Естонії); загинуло тут і кілька тисяч вояків з 12-тисячного козацького корпусу, очоленого небожем Мазепи Іваном Обидовським (тут же наклав головою і він сам). Протягом 1701–1704 рр. численні українські сили під командуванням полковників Михайла Бороховича, Данила Апостола і Михайла Миклашевського воювали в Естляндії (Естонії), Лівонії (Латвії) та Литві, беручи участь у здобутті фортець Нотебурґ (перейменований Петром на Шліссельбурґ; нині під м. Санкт-Петербурґом), Нієншанц (на цьому місці 1703 р. був закладений Санкт-Петербурґ), Кінґісепп (нині на російському боці прикордонної з Естонією р. Нарви), Дерпт (нині м. Тарту в Естонії) та ін.

У 1704 р. загальновійськова ситуація додатково ускладнилася подіями в Польщі. Карл XII увів сюди свої війська ще 1702 р., захопивши в блискавичному марші Краків і Варшаву і окупувавши водночас територію Великого князівства Литовського. Шляхта, яка вважала головним винуватцем поразок обраного 1697 р. на польський трон правителя Саксонії Авґуста II Саса, об'єднавшись у Варшавську конфедерацію, влітку 1704 р. проголосила його детронізованим і обрала на престол познанського воєводу Станіслава Лєщинського. Восени 1705 р. той підписав польсько-шведську мирну угоду, спрямовану проти Росії. Водночас інша частина магнатів і шляхти, уклавши Сандомирську конфедерацію, не визнала вибір Лєщинського і підтримала Авґуста II Саса та укладений ним оборонно-наступальний союз з Петром І. Це перетворило Річ Посполиту на арену затятої війни і між сусідніми державами, і між різнобіжними партіями власних громадян. Активну участь у ній, діючи в Галичині та Білорусі, брали й козацькі полки, очолені полковниками Іваном Мировичем та Михайлом Миклашевським (1706 р. перший потрапив у полон, де й помер, а другий загинув у бою). Восени 1706 р. Карл XII, намагаючись нейтралізувати Авґуста II, вступив на територію належної йому Саксонії і примусив до сепаратного миру. Згідно з підписаною в Альтрандштадті угодою, Авґуст відрікався від польської корони на користь Лєщинського і розривав військовий союз з Росією. Петро І, втративши союзника, розпочав гарячкові приготування до війни на власній території, оскільки навесні 1707 р. очікувався генеральний наступ з'єднаних польсько-шведських сил через Білорусь і Смоленськ – на Москву, а через Волинь – на Київ.