Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.
- Автор: Яковенко Наталья Николаевна
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.». Краткое содержание книги:
На Лівобережній Україні дивилися на боротьбу за Чигирин – символ Козацької держави – як на справу всенародного значення. Проте інакше бачили Чигиринську кампанію в Москві. Урядові було шкода коштів і сил на утримання стратегічно несуттєвої фортечки, а можливість перетворити зону довкола неї на нейтральну смугу видавалося цілком прийнятною. Тож потай від Самойловича, який на цей раз виявив гідну подиву непоступливість, Ромодановський отримав секретну інструкцію зруйнувати Чигирин дощенту, населення вивести на лівий берег, а з турками добитися угоди, за якою б уся подніпровська правобережна смуга лишалася надалі незаселеною. Керуючись цим планом, воєвода не поспішав на виручку обложеним, а коли козацько-московське військо у першій половині серпня все-таки пробилося в околиці Чигирина – наказав оборонцям залишити замок, підпаливши усі дерев'яні будівлі і попередньо набивши порохом гармати. В ніч з 11 на 12 серпня, після того як пожежа розгорілася, вони почали з силою вибухати, аж врешті злетів у повітря і головний пороховий склад з такою силою, що до неба здійнялися кам'яні брили фортечних стін. На ранок турки увійшли в руїни Богданової столиці, а за кілька днів по тому великий візир наказав зрівняти рештки укріплень з землею.
Перманентні військові дії тривали ще два роки, аж доки врешті Росія, Туреччина і Кримський ханат в січні 1681 р. уклали в Бахчисараї перемир'я строком на 20 років. За ним, кордон між московськими й турецькими володіннями пролягав по Дніпру, однак землі аж до Південного Бугу (тобто спірна територія колишніх Дорошенкових володінь) мусили лишатися незаселеними. Коли ж через п'ять років (у 1686 р.) Вічний мир уклали між собою вже Росія і Польща, спрямовуючи його проти Стамбула, то обидві держави ще раз визнали за доцільне зоставити й надалі порожньою багатостраждальну Дорошенкову смугу між Києвом і Чигирином. Так наприкінці XVII ст. три великі держави розв'язали вузол суперечок довкола Козацької України, санкціонувавши створення штучної пустелі на землі, котру ще недавно називали краєм, що плине молоком і медом.
Невдовзі після Вічного миру Росії з Польщею (1686) скінчилася і кар'єра лівобережного гетьмана Івана Самойловича, якого сучасники вважали (очевидно, перебільшуючи його провину) головним винуватцем трагедії Правобережжя. Самойловича не любили в усі роки його гетьманування, звинувачуючи у владолюбстві й користолюбстві, гордині, непотизмі. Тож коли у 80-х роках, після винищення Правобережжя і санкціонованого Вічним миром розполовинення України промосковська лояльність гетьмана врешті захиталась, і він уже не зміг стриматися від необережних висловлювань у бік дурної Москви, знайшлися вуха, які прислухалися до цього уважно. Безглуздий похід на Крим 1687 р., ініційований і очолений фаворитом царівни Софії князем Василем Голіциним, у якому московсько-козацьке військо даремно промарширувало безлюдним степом, де татари випалили траву, підштовхнув падіння гетьмана. Спосіб був уже вторований: кілька осіб з генеральної старшини підписали донос, звинувативши Самойловича у неприхильності до Москви, сепаратистських намірах, користолюбстві і навіть змові з татарами, яким він нібито сам наказав палити степ. За тиждень, 31 липня (22 за ст. ст.) 1687 р., його було заарештовано і без слідства й суду заслано разом з сином до Тобольська; іншому синові, чернігівському полковнику Григорію, також звинуваченому в зраді, відрубали голову.
§ 3. Мазепа і мазепинці
Іван Мазепа – загадка української історії
На другий день після арешту Самойловича, 25 липня 1687 р. на майдані над р. Коломак, оточеному полками князя Голіцина, був обраний новий гетьман. Козацька рада пройшла без несподіванок: обдаровані напередодні старшини прокричали рекомендоване Голіциним ім'я генерального осавула Івана Мазепи. Ще через день Мазепа завірив підписом так звані Коломацькі статті з 22 пунктів, які загалом повторювали попередні, Конотопські. Вносилися, однак, і певні доповнення, спрямованість яких виглядала вже традиційно – декларуючи збереження прав і свобод, бодай на частку посилити залежність гетьмана від московських влад. Зокрема, ухвалювалося, що він не матиме права зміщувати старшину без волі й указу і забирати у неї маєтки, надані царем. Новинкою стали ті пункти статей, які передбачали згладження різниці у сферах підданства українців і росіян. Так, рекомендувалося, аби старшина всілякими засобами, у тому числі й мішаними шлюбами сприяла зближенню обох народів до
Так починалося 21-літнє правління Івана Степановича Мазепи-Колединського, людини, постать якої лишається донині однією з найбільш спірних в українській історії, а життєпис обріс плетивом фантастичних легенд. Цьому додатково сприяло те, що за доби романтизму доля Мазепи силою випадку й моди опинилася у фокусі зацікавлень багатьох європейських митців – художників, музикантів, поетів (так, з-поміж останніх гетьману присвятили свої твори Джордж Байрон, Віктор Гюго, Олександр Пушкін, Юліуш Словацький). З певністю можна сказати, що жодний інший діяч української історії не став героєм стількох зарубіжних художніх творів, як Мазепа, набувши свого усталеного іміджу, параметри якого, задані романтиками першої третини XIX ст., зберігаються і донині.
Життєвий шлях гетьмана складався досить звивисто. Народився він 20 березня 1639 р. у с. Мазепинцях Білоцерківської замкової округи (називають і інші дати) в родині місцевого замкового шляхтича Степана-Адама Мазепи-Колединського. Його батько, як і решта дрібної білоцерківської шляхти, підтримав козацьку революцію, а у 1654 р. навіть став білоцерківським городовим отаманом; згодом належав до партії Виговського. Мати, Марія Мокіївська, після смерті чоловіка під іменем Магдалини постриглася в черниці; з 1686 р. була ігуменею Києво-Печерського Вознесенського монастиря. Освіту хлопець отримав у Києво-Могилянській колегії, а далі – у єзуїтській колегії у Варшаві. Завдяки знайомству батька з певними людьми з придворних кіл молодий провінціал був прийнятий на двірську службу як покойовий паж Яна Казимира; на королівський кошт впродовж 1656–1659 рр. вивчав військову справу у Німеччині, Італії та Франції. Після повернення служив при дворі, виконуючи дипломатичні доручення в Україні, зокрема – у посольствах до Івана Виговського (1659), Юрія Хмельницького (1660), Павла Тетері (1663). Після 1663 р. виїхав додому, найімовірніше – у зв'язку з похилим віком батька. Пізніша романтична традиція з подачі автора одного з тогочасних щоденників (і особистого недруга Мазепи) Яна Хризостома Пасека прив'яже від'їзд Мазепи з двору до любовної авантюри: чоловік Мазепиної коханки буцімто наказав його, голого, прив'язати до необ'їждженого коня, а той заніс бідолаху з-під Варшави аж… в українські степи.
Між 1668–1669 рр. Мазепа входить до вужчого кола правобережної козацької старшини, одружившись з дочкою білоцерківського полковника Семена Половця, одного зі сподвижників Богдана Хмельницького (київські шляхтичі Половці-Рожиновські вважали себе нащадками старовинного половецького княжого роду). Завдяки цьому шлюбу вчорашній королівський придворний близько сходиться з Петром Дорошенком, невдовзі досягнувши високого рангу генерального осавула і очолюючи важливі гетьманські місії до Криму й Туреччини. Під час чергової поїздки в Крим 1674 р. був захоплений у полон запорожцями, які переправили його до лівобережного гетьмана Івана Самойловича. Варто нагадати, що саме у 1674 р. багато хто з Дорошенкової старшини, зневірившись у його політиці, перейшов на Лівобережжя. Цей шлях обрав і Мазепа, невдовзі привернувши до себе симпатії Самойловича настільки, що той зробив його опікуном і вихователем власних синів, а з 1682 р. – генеральним осавулом Війська Запорозького.