По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
На стіні висіла велика фотографія. Людина у френчі з розкуйовдженою гривою на лобі суворо дивилась на Оксану порожніми очима маніяка. Ні, це не Гітлер. Петлюра. Трохи далі репродукція з старовинної картини — в овалі сердитий старий у плащі поверх рицарського обладунку, тримає булаву в правій руці. Гетьман Мазепа. Ось боги, яким молиться Марія. Яка жадоба крові в цієї маленької тендітної жінки — «по коліна в крові, по трупах…» А в самої очі блищать, ніздрі роздуваються.
Минуло кілька хвилин, господиня не поверталася. Біля столу в куті лежав акуратно підшитий комплект газети «Волинь». Оксана підняла підшивку, почала переглядати. В передовій редактор газети Улас Самчук підносить до небес Гітлера. А от стаття, підписана Марією Чайкою: «Диявольська більшовицька пропаганда». Виявляється, Марія ще восени 1941 року побувала в окупованих гітлерівцями Житомирській і Київській областях і прийшла до сумного висновку: треба дивитися правді в вічі — національна ідея не знаходить жодного відгуку в переважної більшості українців, більше того, вони вороже ставляться до націоналістів, вважаючи їх прислужниками гітлерівців. І, звичайно ж, у всьому винна диявольська більшовицька пропаганда… Який жах — радянські люди не хочуть ворогувати між собою — вони за дружбу народів! Марія переконалася в цьому й змушена зробити гірке визнання: «В краї, де вже прищепилося радянське братерство народів, національний світогляд здаватиметься диким божевіллям, а ті, хто несе цей світогляд, будуть цілком чужими для людей на східних землях». Дуже, дуже приємно було Оксані читати ці рядки в газетці, що видається на гроші гітлерівців. Марія не помилилася. Що правда, то правда, тільки сліпі безумці можуть розраховувати на те, що їм удасться розділити народи Радянського Союзу непроникними перегородками, посіяти серед них національну ворожнечу. Оксана хотіла покласти підшивку на місце, але тут почулися енергійні кроки, і в кімнату поспішно ввійшла збуджена, щаслива Марія.
— Я до ваших послуг, дорога пані, — весело сказала журналістка, але, побачивши підшивку в руках німкені, змінилась на обличчі. — Ви… ви можете читати?..
— Чому це вас так дивує, Маріє? — звернулася до неї Оксана по-українськи. — Адже ви читаєте й говорите по-німецьки.
— Але ви повинні були сказати… — спалахнула журналістка. — Це все одно, що підслуховувати чужу розмову. Я була впевнена, що ви не розумієте, про що я говорю з братом.
— Так, вийшло негарно, — погодилась Оксана. — Все ж винні ми обидві: ви не запитали, я не сказала. Я просто не встигла. Проте чи варто так засмучуватися? Хіба сталося щось трагічне? Комічний випадок та й годі.
Марія не зводила з Оксани очей.
— Ви чули те, що я читала?
— Так, — ніби трохи розгубившись, призналася Оксана. — По-моєму, ви читали якийсь уривок з книги фюрера, перекладеної на українську мову. Чи не так?
Оксана цілила в самісіньке око. Марія збентежилась, її авторське самолюбство було ображено. Однак у глибині душі вона повинна була визнати, що німкеня де в чому має рацію. Все ж вона спробувала заперечити вплив ідей Гітлера на її твір.
— Ви помиляєтесь…
— Можливо. Але дуже подібно… Фюрер любить такі сильні вирази: «Ми ні перед чим не зупинимося… По коліна в крові, по трупах…» Хіба ви не читали книги фюрера, не слухали його промов?
Це запитання добило журналістку. Вона читала, вона захоплювалась… Вона бачила Гітлера в хронікальних фільмах, тішилася його шалом на трибунах, його жестикуляцією, мімікою, зойками. Фюрер довгий час був її ідолом. Доти, поки не стало ясно, що він навіть слухати не хоче про самостійну Україну.
— Що ж, — задумливо знизала плечима Марія, — деякі співпадіння можливі і навіть закономірні. Національна ідея залишається однією й тією ж для кожного народу. Важливе те, хто зможе втілити її в життя.
— Це дано тільки народові вищої раси і її вождю, — відрізала Оксана. — Народи нижчої раси не повинні навіть мріяти про це.
Слова Оксани прозвучали як ляпас. Вони зачепили найболючіше місце в душі журналістки. Марія розлютилася, їй захотілося віддячити.
— Історія покаже, кому дано, кому не дано, — сказала вона з викликом.
— Без сумніву, історія покаже, — підхопила Оксана, — Історія вже не раз казала своє слово. — І щоб усе стало ясним, кивнула головою на стіну. — До речі, чиї це портрети висять у вас?