По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
— Імена цих людей нічого вам не скажуть…
— А історії, народу? — тихо, наче не надаючи цим словам особливого значення, запитала Оксана й відчула таємну радість, побачивши замішання Марії.
— Ви запитуєте так, наче знаєте, хто це, — журналістка видивилась на Оксану.
Продовжувати розмову в такому дусі було б необережно. Не можна переступати забороненої лінії. До того ж відносини з Марією повинні мати дружній характер.
— Пробачте, якщо моє запитання було нетактовним. — Оксана зітхнула. — Я не наполягаю. Може, це ваші родичі… І взагалі, Маріє, я почуваю себе дуже незручно. Зовсім того не бажаючи, я, здається, зіпсувала вам вечір і настрій.
— Звідки ви взяли? — удавано здивувалася Марія. — Не вигадуйте, будь-ласка. Мені цікаво з вами розмовляти, і я охоче…
— Не треба, Маріє, я ж зрозуміла…
— Що ви зрозуміли?
— Те, що це не брат ваш і я порушила ваше побачення. Тільки, бога ради, не думайте, що я вбачаю в цьому щось погане, аморальне. Я не якась вузьколоба міщанка й дотримуюсь широких поглядів. Ви вже вибачте мені, що так сталося.
Марія дивувалася: «Чудна, загадкова німкеня. Не розбереш, розумна чи наївна. Говорить неясно, недомовками, розумій, як хочеш. Щойно намагалася принизити мене, натякнувши на те, що я належу до нижчої слов’янської раси, а тепер от розчулилася, вибачається за те, що перешкодила розмові з Петром. Здогадалася…»
— Як ви називаєтеся? — запитала Марія.
— Єва.
— Це все дрібниці, Єво. Ви мені теж пробачте, що в розмові з братом… з Петром я нетактовно висловилася щодо вас. І ви вгадали — Петро мій наречений.
— Може, ви влаштуєте мене на цю ніч в іншому місці?
— Що ви, що ви!
— Ну, чому ж? Якщо є можливість… Ми, жінки, повинні допомагати одна одній, особливо в таких випадках. Я скажу радникові, що ночувала в вас.
«Ні, вона добра, щира дівчина. І зовсім не така гордячка, як мені здалося», — подумала Марія.
— Ну, що ж, дорога Єво, я буду вдячна вам. Ви переночуєте в моїх подруг. Вони теж живуть у цьому будинку, на поверх вище. Вранці, як тільки прокинетесь, будь ласка, приходьте до мене.
Маріїні подруги жили на другому поверсі. Вони відступили Оксані ліжко з периною, й вона, не заводячи розмов з господинями, швидко заснула. Здається, вже вранці, перед самим пробудженням, їй приснився Гітлер з булавою в руці, який потім перетворився на злого діда в плащі поверх рицарського обладунку. Але тут же виявилося, що це не фюрер і не гетьман, а Марія. Погрожуючи булавою, вона сказала: «Наша влада, буде страшною!» Цього разу Оксана не стримувалася, відповіла гнівно: «Не надійтеся! Народ не глина, він не допустить зрадників до влади. Ви згинете разом з Гітлером!»
Ранком Оксані довелося бути свідком загадкової події, якій вона того дня не надала особливого значення.
Вийшовши до сходів, щоб спуститися на перший поверх, вона побачила внизу високого офіцера, що гортав записну книжку в голубуватій обкладинці. Як тільки офіцер помітив дівчину, він заховав книжечку в кишеню. Оксана думала, що він запитає про когось з мешканців цього будинку, але офіцер тільки уважно окинув її поглядом і не поспішаючи вийшов на вулицю. Він був довгообразий, білявий, з трохи запалими щоками. На мундирі стрічка залізного хреста, погони гауптмана.
Як тільки Оксана звернула з сходової клітки в довгий коридор першого поверху, вона побачила, як із кімнати вибігла Марія. Журналістка почала неспокійно нишпорити по коридору, шукаючи чогось на підлозі.
— Доброго ранку, Єво, ви не бачили, тут ніхто не проходив?
— Ні. Щось сталося?
— Розумієте, я виходила в коридор почистити братів піджак і, здається, загубила одну річ…
Виявилось, пропала Петрова записна книжка. «Брат» Марії стояв посеред кімнати, поголений, напахчений одеколоном, знову й знову засував руки в кишені й повторював, досадливо хмурячись…
— Така маленька, в голубій обкладинці…
Почали шукати в кімнаті, перекидали все, але так і не знайшли. З тих фраз, якими перекинулись Петро й Марія, Оксана зрозуміла, що в книжечці крім адрес та ініціалів її господаря нічого не було записано. Все ж Петро, ніжно попрощавшись із своєю нареченою, пішов зажурений, та й Марія, що почала частувати Оксану кавою, здавалася дуже засмученою.
«Записна книжка в голубій обкладинці… — думала Оксана, сьорбаючи каву з чашки. — Чи не її я бачила в руках гауптмана? Але для чого потрібна була німецькому офіцерові чужа записна книжка? Просто співпадіння. Мені, в кожному разі, вплутуватися в цю історію нічого».
Оксана не підозрівала навіть, що незабаром історія з загубленою записною книжкою в голубій обкладинці знову нагадає про себе.