Остання любов президента
- Автор: Курков Андрй
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 966-692-603-2
- Переводчик: В. Саган
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Остання любов президента». Краткое содержание книги:
— У тебе тут непогано, — кажу я, обдивляючись навкруги.
— Ти не був у мене, — посміхається Майя. — У мене й справді непогано. Чотириста метрів житлової площі. Кухня на тридцять метрів з барною стійкою! Тобі доводилося снідати за барною стійкою власного кухні?
— Ти поганої думки про мене! Я не завжди був президентом. У мене також є квартира з барною стійкою на кухні. На бульварі Лесі Українки. Адже це також не моя квартира, за стіною твоєї спальні!
Коли я сказав слово «спальня», Майя стрепенулася, стривожено поглянула на двері кухні.
— Ти маєш коньячок до кави? — я вирішив її відволікти.
— Так.
Вона принесла пляшку «Таврії» і дві чарки.
— Скажи мені, а ким ти будеш потім? — поцікавилася вона несподівано.
— Потім? Потім я буду Ніким з великої літери. Таке постійно трапляється з колишніми президентами. Деякі з них опиняються відразу в двох місцях: у тюрмі і в підручниках з новітньої історії. Деякі — тільки в підручниках. А втім, президентів у нас було ще досить мало.
— Та й кожний намагався відсидіти по два терміни. Адже й один термін — це важко!
— Важко, — погоджуюсь я. — Особливо важко стало тоді, коли збільшили термін. Можна було б усю роботу зіпхнути на адміністрацію й Кабмін — і тоді голова звільняється від болю і з’являється можливість випити кави у приємній компанії... Тобі тут самій не нудно?
— Зазвичай жалоба триває рік. — Її голос раптом став тихим і замисленим. — От і я посиджу-полежу поруч із серцем Ігоря, а там видно буде!
Я не встиг «пережувати» її останні слова. Задзвонив телефон у холі її квартирки. Вона швидко вийшла з кухні. Через кілька секунд знову з’явилася.
— Це тебе розшукують!
Я без великого бажання підніс слухавку до вуха.
— Пане президенте, на вас чекає генерал Свєтлов з важливим повідомленням, — доповів мій помічник.
— Де чекає?
— Тут, у резиденції.
— Налий йому кави, і нехай дочекається!
Телефонний дзвінок не міг не порушити крихку атмосферу цієї кухні. Майя Володимирівна додала у свою стопку коньяку і підвела на мене погляд.
— Справи кличуть? — запитала вона трішки сумним голосом.
— Кличуть, — відповів я. — Але свій коньячок я доп’ю не поспішаючи!
Вона дуже здивувалась, коли побачила, що я присідаю за стіл.
Я справді нікуди не поспішав. Свєтлов зачекає. Його новини до ранку не скиснуть. А ми ще порозмовляємо, порозмовляємо з Майєю Володимирівною про справи сердечні, поговоримо відверто, не соромлячись, але тільки поговоримо.
100
Київ. Липень 1985 року.
Двері до комуналки старого мені відчиняє чолов’яга у спортивних штанах з відвислими колінами, неголений та по пояс голий. На його ногах я впізнаю «туфлі для розлучення» старого.
— А Давид Ісаакович удома? — запитую я, підозріливо дивлячись на туфлі.
— Він незабаром прийде, можете почекати на нього в його кімнаті.
Я проходжу довжелезним коридором біля туалетних дверей. Цей туалет я запам’ятаю надовго. Там на стелі висить сім лампочок, а біля дверей на стіні є сім різних вимикачів. Коли я вперше зайшов туди, то увімкнув перший, що потрапив мені під руки. Та щойно я зачинився у туалеті, світло згасло. Хтось із сусідів, мабуть, власник цього вимикача, добряче пильнував, щоб ніхто не користувався його «іменною» електрикою.
У кімнаті було як і перше — порожньо. Незважаючи на те, що з’явилися меблі, й навіть ліжко застелене, а зверху лежать одна на одній дві подушки для покращення враження. Чогось тут усе ж таки бракує. Але чого?
Я роззираюсь. Може, картин і фотографій на стінах?
Мій погляд зупиняється на віконечку. Тепер я розумію, що не вистачає штор. Мирина мама продала їх разом із меблями. Штори були важкі, зеленкуваті, з сірими смугами. Пам’ятаю, останнього дня перед їхнім від’їздом ми з Мирою зачинилися і завісили вікно. Незважаючи на те, що надворі сяяло сонце, в кімнаті відразу настали сутінки. Її мама напевно розуміла, чим ми будемо тут займатися. Вона навмисно пішла прогулятися Києвом, «попрощатися зі своїм дитинством», як вона сказала.
А ми ніжилися на дивані до шостої вечора. А потім у двері постукав той самий голопузий сусід. Повідомив, що Миру кличуть до телефону. Довелося вставати і одягатись. І цей диван через півгодини буквально висмикнули з-під нас. Приїхали покупці з вантажниками й забрали його к бісовій мамі. І вже останньої ночі Мира з мамою ночували у своїх знайомих. Наступного ранку ми ще зустрілися на розі Комінтерну й Саксаганського, біля гастроному.