Остання любов президента
- Автор: Курков Андрй
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 966-692-603-2
- Переводчик: В. Саган
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Остання любов президента». Краткое содержание книги:
— Я просто не знаю, як висловити вам свою вдячність, — шепоче вона.
І тут її очі втупилась у мій подарунок, що лежав на дивані.
— Сергію Павловичу, а ви мене пофотографуйте! Хоч не так прикро буде! Бо що ж тоді виходить, що я даремно все перед вами відкрила?!
«Хоч не так прикро буде? — міркую я. — Тоді, все ж таки прикро... Хоч це й так зрозуміло!»
Я швиденько — з допомогою червоного шампанського — уявив себе голого на її місці перед жінкою, яка й не збирається роздягатися.
— Так, — підтримую я її. — Чудова ідея!
Я заряджаю в «Олімпус» плівку, і ми сміємося щосили, поки я, як справжній папараці й Зевс водночас, метаю у неї спалахи-блискавки. А вона дивує мене своєю еротичною грацією, і її тіло набуває дивовижних, але природних поз, лінії її тіла починають двоїтися у моїх очах. Вона лягає на підлогу, розкидає руки й ноги в боки, і її голос весело бринить: «А зараз зверху! Ось так! А тепер біля дверей!»
Якоїсь миті я розумію, що грає музика. Нічний інтимний блюз. І те, що ми робимо, дуже нагадує танець.
Тридцять шість кадрів оголеної Нілочки заповнюють плівку «Кодак», і ми, зупинившись, переводимо подих, ніби зовсім не фотографуванням займались!
— Дякую! Дякую! — Нілочка швидко піднімається з підлоги, підбігає та цілує мене спочатку у губи, потім у підборіддя. — Я зараз!
Я залишаюся сам. Дивлюся на фотоапарат. Кладу його на диван, а сам повертаюся до столу. Цей танець мені дійсно сподобався, але десь глибоко всередині відчувається дивний осад. Чи то через те, що стримав свої бажання, чи через заздрість до молодості й чарівності Нілочки. При тому, що й заздрість ця неначе не моя. Ніби це не я їй заздрю, а всі інші жінки, що втратили свою свіжість і завзятість.
102
Київ. Грудень 2015 року. Ніч.
— Ти сюди прийшов через картоплю? — дивуюся я.
— Так, але... пане президенте... Це ж стосується «дива»... Виявилося дуже цікаво.
— Гаразд, — важко зітхаю я і порухом голови спрямовую генерала Свєтлова до вітальні. Там ми всідаємося у темно-зелені шкіряні крісла. Між нами стоїть журнальний столик.
— То що там? — запитую я.
— Цей сорт картоплі викрадено з американської лабораторії, — неголосно доповідає Свєтлов. — Розумієте, це американський «топ-сікрет».
— І яким же чином він опинився у нас, та ще й на занедбаному городі?
— Розвідслужба міністерства агрополітики.
— А відколи агропром має свою службу розвідки?
— Давня історія, — киває Свєтлов. — Не хотілося втрачати кадри, а розвідка як така не була потрібна, та й не по кишені. Тому порозкидали спеціалістів по міністерствах. Раніше вони займалися технічним шпіонажем. Але на разі це нам ні до чого: ну викрадуть вони яке-небудь креслення! Нам то що з того? У нас тепер головне — народ прогодувати.
— І ці розвідники поцупили в американців новий сорт картоплі? — здогадався я.
— Так! А Ватикан його легалізував, зареєструвавши божественне диво!
— Розумно! За це варто випити!
Я покликав помічника, і на журнальному столику з’явилася пляшка червоного Артемівського шампанського.
— Коротше кажучи, — продовжував я, — кимось була проведена блискуча операція, яка дозволить нам вирощувати цю чудову викрадену картоплю й надалі?
— Так.
— Але ти знаєш, хто за всім цим стоїть?
Свєтлов заперечливо похитав головою.
— Якби дізнатися, можна було б і достойно нагородити, — міркував я вголос.
— Поцікавтесь у міністерстві агрополітики!
— Зачекай-зачекай. — Я замислився. — Адже міністром агрополітики у нас генерал артилерії Власенко...
— От-от, — ввічливо всміхнувся Свєтлов.
— Тоді ми його і нагородимо!
Власенко дуже рідко потрапляв мені на очі, але новина, яку приніс Свєтлов, потішила і здивувала мене одночасно. Ми ще не все втратили, якщо сільським господарством у нас командують генерали! Це правильно! Більше б нам таких генералів у цивільному житті й поменше у армії!
Ми випили за здоров’я сільгоспміністра та його команди. Незабаром Свєтлов пішов. А я зачинився у ванній, поставив келих із шампанським на підвіконня й замилувався Андріївською церквою. Узвіз був порожнім і безлюдним. Вкрита льодом бруківка блищала у світлі жовтуватих ліхтарів. Світилося кілька вітрин кафе та магазинчиків.
Раптом світло ліхтарів стало яскравішим. Я придивився. Побачив, що до світла ліхтарів додалося ще якесь світло. Виявилося, що знизу по зледенілій бруківці видирається нагору жовтий джип «хаммер». Його потужні фари на мить «зачепили» моє віконце, і я відсахнувся вбік, немов зачувши небезпеку. Світло фар ніби затрималося у моєму келиху з шампанським. Я простяг руку й забрав келих з підвіконня.