Остання любов президента

На столі в мельхіоровому відерці пляшка червоного напівсолодкого шампанського — саме таке, яке найбільше мені смакує.

— Я відкрию сама! — Нілочка перебиває моє бажання допомогти завзятим, грайливим поглядом.

Вона одягнута у джинси й синю шовкову сорочку у обтяжку, вони ніби навмисно придбані на розмір меншими.

Вона притримує корок, поки газ, шиплячи, виривається з пляшки.

— Якби ви тільки знали, яка я вам вдячна! — Нілочка піднімає келих. — Ви собі цього навіть уявити не можете!

— Чому ж це не можу! — не погоджуюся я, але відразу розумію, що в її словах немає жодної спроби засумніватися в силі моєї фантазії. — Хоча, може, не до кінця.

Нілочка сміється.

— А на роботі ви зовсім інший!

— На роботі всі інші! Ви також! От якби ви прийшли на службу ось так, та й ще зі своїм дзвінким сміхом, то вас би миттю у мене вкрали!

— Не вкрадуть! — Завзяте сяйво її зелених оченят знову радісно осяяло мене та пройшло наскрізь, як радіація. — Давайте я вам салатику покладу!

Ми їли й пили, їли й пили, ніби всі ці салати, телячі відбивні, картопля-фрі були якимось голограмами. Ось вони стоять на столі. Нілочка кладе мені вже другу відбивну, а мій шлунок не відчув ще першої. На моїй душі і в тілі напрочуд легко. Таке відчуття, ніби я втрачаю вагу!

Нарешті, не відчуття ситності, а швидше за все, спорожнілі салатниці й блюда зупиняють мене.

— Досить! — Я піднімаю руку і жартівливим жестом шарахаюсь від решток їжі. — Тепер тільки десерт!

Нілочка прибирає зі столу брудний посуд і несе його на кухню.

Я з тривогою позираю на двері, через які вона зараз занесе який-небудь торт. Навіть найменший торт виявиться завеликим для двох.

Але цієї миті у дверях з’являється вона — в синьому шовковому халаті, підперезана таким самим синім паском. Вона зупиняється перед столом. Грайливо дивиться на свої босі ніжки, потім на мене.

— Ви ж полюбляєте солодке, — напівпошепки каже вона, і синій халатик спадає на підлогу.

Нілочка застигає у позі Венери Мілоської, та на відміну від Венери, у неї все на місці, і я не можу не визнати, що голизна їй до лиця. Я дивлюсь на неї і відчуваю прискорення руху крові. Я трішки сторопів. Червоне шампанське пригальмувало мої думки, але прискорило природну, здорову реакцію тіла на жіночу голизну.

І я сиджу, дивлюся на неї, не моргаючи, а сам метушливо шукаю у своїй голові раціональне пояснення бажанню підвестися й полинути до неї. Та розумію, що поки шукатиму це пояснення, не підведусь. Ось мій порятунок! Треба просто засипати мозок різними запитаннями на зразок: «Навіщо мені це?», «Чим це може скінчитися?». Потім спадає на думку цілком просте пояснення: «Але ж у мене дружина чекає двійню!» Я переводжу подих. Ніби вийшло.

Але в її очах — здивування та запитання.

— Вибач, — я намагаюся говорити якомога ніжніше. — Ти ж усе розумієш! Ми чекаємо дитину. Двох...

Її обличчя виражає боротьбу емоцій. Вона втримує на губах посмішку, а очі бігають, мовби шукаючи шляху до відступу.