Викрадачі
- Автор: Костова Элизабет
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Клуб сімейного дозвілля
- ISBN: 978-966-14-0916-2
- Переводчик: Володимир Поляков
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Викрадачі». Краткое содержание книги:
До психіатричної клініки потрапляє незвичайний пацієнт — талановитий художник Роберт Олівер, який учинив напад… на витвір мистецтва — картину, якій понад 100 років. Одержимий бажанням розгадати таємницю, що мучить генія, закріплений за ним лікар Ендрю Марлоу вирушає в захопливу подорож, щоб віч-на-віч зустрітися з натхненням і пристрастю, що пережили століття…
Розділ 36
Роберт не переїхав одразу з нашої домівки, я теж нікуди не квапилася — не бажала зривати з місця маму й дітей, не бажала залишати будинок, про який мріяла, який полюбила і який купити допомогла моя матуся. Після того, як я розбила ту вазу, Роберт зібрав свої листи, поклав до кишені й пішов геть, не потурбувавшись узяти із собою бодай зубну щітку чи свіжу білизну. Я подумала про нього б краще навіть тоді, якби він піднявся на другий поверх і тихенько запакував свою валізу.
Декілька днів я його не бачила — де він був, гадки не маю. Мамі я тільки сказала, що ми сильно посварилися, потрібен час, щоб трошки відійти. Вона засмутилася, але не дуже переймалася — я бачила, вона гадає, що незабаром усе владнається. Я намагалася переконати себе, що він оселився у Мері, де б вона не мешкала, проте не могла позбавитися відчуття, що він говорив правду, коли з таким болем вимовив: «Вона померла». Просто він, напевно, не здатен до жалоби. Це було мало не найгіршим. Але те, що їхня інтрижка припинилася з її смертю, не заспокоювало мого болю. Навпаки, ці думки переслідували мене повсякчасно, вселяли в мене жах, якого я не могла подолати.
Одного дня на тому ж тижні я читала (не дуже уважно) на ґанку, а моя мама сиділа в кріслі на веранді, штопала, й ми обоє наглядали за дітьми, а вони що було сили поливали сад, і тут з’явився Роберт — просто під’їхав без зайвого галасу й вийшов з машини. Зі свого місця я бачила, що в нього там складені речі: мольберти, картини, скриньки. Серце моє закалаталося в горлі. Він пішов по доріжці — спершу до матусі, поцілував їй руку й спитав, як вона почувається. Я знала — вона відповідає йому, що все гаразд, хоча позавчора я відводила її до лікаря через нові напади запаморочення. До того ж вона тепер зрозуміла, що він має залишити нас.
Потім Роберт повільно підійшов стежкою до мене, й на мить я знову відчула фізично його присутність: міцне тіло, що не було ані товстим, ані худорлявим, рухи могутніх м’язів на руках і ногах. Одяг на ньому виглядав більше занехаяним, ніж зазвичай, і з фарбою він перед тим поводився не так дбайливо, тому на закочених рукавах залишилися плями червоного, а штани хакі були поцятковані білим і сірим. Я бачила, як зморшки на шкірі й обличчі виказують його вік, як під очима з’явилися смуги, бачила погляд його яскравих зелено-брунатних очей, густу чуприну, янгольські кучері, посипані сріблом, його велику статуру, самодостатність, його самотність. Мені хотілося підстрибнути й обхопити його руками, проте це належало йому зробити. Тож я залишилася сидіти на своєму місці, відчуваючи себе маленькою-маленькою: рамка, а в рамці — маленька, надто охайна особа з прямим волоссям, про яку він забув дбати через своє величезне захоплення мистецтвом — насправді зовсім ніхто. Він навіть забув мені розповісти, чого ж він прагне у мистецтві.
На сходинках він зупинився.
— Я тільки хочу забрати декілька речей.
— Чудово, — відповіла я.
— Ти хочеш, щоб я повернувся? Я скучив за тобою й за дітьми.
— Якщо ти повернешся, — сказала я тихо, щоб не чутно було, як тремтить мій голос, — то ти дійсно повернешся чи будеш і надалі жити з примарою?
Гадала, що Роберт знову дасть волю гніву, але за мить він спокійно відповів:
— Облиш, Кейт. Тобі цього не збагнути.
Я розуміла, що почавши кричати: «Мені не збагнути? Це мені не збагнути?», — уже не зупинюся й кричатиму, незважаючи на присутність дітей і матусі. Тому затисла пальці у книжці, щоб було боляче, й не заважала йому підніматися по сходинках; а незабаром він повернувся з незмінною своєю валізкою — насправді то був старий заплічний мішок, що зберігався в одній з наших шаф.
— Буду відсутній кілька тижнів. Я тобі зателефоную, — сказав він. Потім підійшов до дітей, поцілував їх, а Оскара підкинув у повітря, й щедро политі водою дітлахи замочили його одяг. Він не поспішав, і я ненавиділа його ще й за його власний біль. Нарешті він сів у машину й поїхав. Тільки тоді я здивувалася: як же він залишає роботу в коледжі на декілька тижнів поспіль? Мені не спадало на думку, що викладання він теж міг покинути.
Вийшло так, що то був один з останніх днів, коли моя мама почувалася відносно непогано. Незабаром нас викликав до себе її лікар і повідомив, що в неї лейкемія, яка зайшла вже далеко. Можна спробувати хіміотерапію, але їй важко буде переносити всі ті ліки. Замість того матуся взяла у нього скерування до лікарні-притулку, а коли ми виходили з клініки, потисла мені лікоть, підбадьорюючи в моєму власному нещасті.