Викрадачі

Він, здається, обмірковував мої слова, мовчки, але без якихось певних емоцій. Можливо, він взагалі не чув про те, що трапилося в Національній галереї. Мені трохи полегшало.

— Авжеж, — нарешті сказав він. — Роберт був… він є моїм колегою близько семи років. Здається, я непогано знайомий з його творчістю. Не стверджуватиму, що ми близькі друзі — ми не зустрічалися, скажімо, у вільний час, — проте я завжди його поважав.

Схоже, він не знав, що сказати далі, а мене вразило, що він не попросив показати мої документи, навіть не поцікавився, чому я розпитую про Роберта Олівера. Що сказала йому секретарка? Втім, що б то не було, Арнольда це вочевидь задовольнило. Чи ж вона згадувала йому назву часопису? А якщо редактор «Арт ін Америка» навчався з ним разом у коледжі й жив в одній кімнаті?

— Роберт написав тут багато гарних картин, правда? — наважився спитати я.

— Так, дійсно, — погодився Арнольд. — Він плідний художник, на зразок супермена — завжди писав і писав. Мушу зауважити, що я особисто вважаю його роботи вторинними, але він дивовижний малювальник — видатний, якщо бути відвертим. Колись він мені розповідав, що в університеті займався абстрактним живописом, і йому не сподобалося — гадаю, він недовго цим займався. Під час перебування в нашому коледжі він здебільшого працював над двома чи трьома великими циклами картин. Зачекайте, я пригадаю — одну було присвячено вікнам і дверям, на зразок інтер’єрів Боннара, тільки більше реалізму, розумієте? Дві-три картини циклу він виставляв при вході до нашого центру. Інший цикл — натюрморти. Чудові, якщо ви любитель натюрмортів: фрукти, квіти, чаші, — дещо схоже на Мане, але у Роберта завжди було щось несподіване. Скажімо, електророзетка або флакон таблеток аспірину, щось таке. Аномалії. І виконано досконало. Була велика виставка цих його робіт у коледжі, а принаймні одну придбав художній музей у Ґрінхілі. Деякі інші музеї також купували картини з цього циклу. — Арнольд порився в стаканчику на столі, витяг звідти залишок олівця й почав крутити межи пальців. — До того, як залишити коледж, він два роки працював над ще іншим циклом, а під кінець влаштував велику виставку тих картин. Той цикл був, якщо говорити прямо, ексцентричним. Я бачив, як він писав ті картини в студії, але здебільшого, напевно, він працював удома.

Я намагався приховати свою зацікавленість; уже встиг витягти свого блокнота й пристосувався до вигляду стриманого журналіста.

— Той цикл теж був у традиційному стилі?

— Так, але вельми чудернацький. На всіх картинах було зображено одну сцену — досить жахливу: молода жінка тримає в руках жінку старшого віку й дивиться на неї приголомшено, а та старша… у неї прострелена голова, видно, що вона мертва. Якась вікторіанська мелодрама. Одяг, зачіски, всі деталі прописані зі сумішшю реалізму й вільних мазків. Не знаю, кого він умовив позувати — напевно, студентів, хоча я особисто ніколи не бачив, щоб хтось узагалі йому позував для цього циклу. У нас в галереї залишилась одна з таких картин, висить у коридорі — подарував, коли вони відкривалися після ремонту. Я теж дав свою картину — всі викладачі, що працюють у нас зараз, там представлені, тож працівникам галереї прийшлося попрацювати, щоб усе розмістити належним чином, зробити вітрини для кераміки тощо. А ви добре знайомі з Робертом Олівером? — зненацька запитав він.