Викрадачі
- Автор: Костова Элизабет
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Клуб сімейного дозвілля
- ISBN: 978-966-14-0916-2
- Переводчик: Володимир Поляков
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Викрадачі». Краткое содержание книги:
До психіатричної клініки потрапляє незвичайний пацієнт — талановитий художник Роберт Олівер, який учинив напад… на витвір мистецтва — картину, якій понад 100 років. Одержимий бажанням розгадати таємницю, що мучить генія, закріплений за ним лікар Ендрю Марлоу вирушає в захопливу подорож, щоб віч-на-віч зустрітися з натхненням і пристрастю, що пережили століття…
— Сьогодні опинився проїздом у Ґрінхілі, — бадьоро продовжував я розмову. — Розумію, що заявився без попередження, але можливо, хтось із колег знайде кілька хвилин, щоб посидіти й побесідувати зі мною — сьогодні вдень або завтра вранці, — проаналізувати його роботи. Так. Дякую.
Секретарка відійшла й напрочуд швидко повернулася — я уявив собі велику студію завбільшки зі склад, у вишуканому стилі, де вона могла відшукати за мольбертом будь-кого з викладачів і з’ясувати питання. Навряд чи така уява відповідала дійсності.
— Професор Лідл? Дуже, дуже вам вдячний. Будь ласка, перекажіть йому мої вибачення, що не попередив заздалегідь, а також запевніть, що відберу в нього небагато часу.
Виключив телефон, увійшов до кав’ярні й замовив каву з льодом, промокнувши лоба паперовою серветкою. Цікаво, чи бачить молодик за стойкою з мого вигляду, що я брехун. «Я ніколи не був таким у минулому, — хотів я йому пояснити, — мене змусили обставини». Ні, не зовсім вірно. «Це сталося нещодавно, цілком випадково». Випадок звався Робертом Олівером.
Їхати до коледжу було недалеко, хвилин зо двадцять, але від хвилювання дорога видавалася безкінечною: величний небосхил, що нависав над горами, смуги шосе, розмежовані трикутниками з дикими квітами — якимись рожевими й білими, не впізнав, якими саме, рівна стрічка асфальту. «Можете навіть з Мері бесідувати», — сказав мені Роберт. Згадувати, що він казав, було легко, бо він так мало розмовляв у моїй присутності.
Існують три можливості, розмірковував я. Перша: з часу розлучення його стан погіршився настільки, що почалися галюцинації й він тепер вважає, що померла жінка насправді жива й досі. Втім, як лікар я не спостерігав жодних ознак такого стану. Зрозуміло, якби в нього були галюцинації, він не був би здатним так уперто дотримуватися своєї мовчанки. Друга можливість: він навмисно збрехав Кейт, і Мері не померла. Або ж… Ні, третя можливість ще не сформувалася в моїй голові, я припинив свої міркування, тому що потрібно було не проґавити в’їзд на дорогу до коледжу.
Студентське містечко не відповідало моєму уявленню про глибинку Апалачів; можливо, ту глибинку можна побачити, якщо поїхати далі від федеральної автостради. Ґрінхільському коледжу належала стрічка акуратної місцевої дороги, на яку я повернув, згідно з вивішеним тут знаком, а додатковим доказом цього була група молодих людей у помаранчевих куртках: вони збирали якийсь мотлох у рові й недбало перекидали його за спину. Дорога звивалася, підіймаючись у гори, повз ту вивіску, що, напевно (як я швидко збагнув), згадувала Кейт: різьблену, побиту дощем і снігом, оточену сірими валунами; нарешті я опинився на під’їзній доріжці коледжу.
Тут також мало що нагадувало глибинку, хоча поблизу воріт було декілька приємних на вигляд старих хатинок, наполовину схованих заростями тсуги й рододендронів. Простора невисока будівля, що виглядала офіційною, виявилася студентською їдальнею. За нею піднімалися вгору дерев’яні гуртожитки й цегляні навчальні корпуси, а поза всім тим, навкруги — ліси; ніколи ще не бачив студмістечка, настільки схованого в лісі. Дерева на території коледжу були навіть вищими за своїх братів у «Ґолденґров» — аристократи дикої природи: дуби мало не до похмурого неба, величезний платан, смереки, які нагадували хмарочоси. На лужку три студенти, розташувавшись правильним трикутником, грали у «літаючі тарілки», а на дворі перед корпусом професор із золотавою борідкою проводив заняття; його студенти сиділи навпочіпки й тримали зошити на колінах. Цілковита ідилія. Мені й самому захотілося знову зробитися студентом, почати все спочатку. І у цьому маленькому раї кілька років знаходився Роберт Олівер, хворий і почасту пригнічений депресією.
Факультет мистецтв розташувався у бетонному кубі на краю студмістечка. Я припаркував машину перед цією спорудою й сидів, роздивляючись будинок художньої галереї поряд з нею — довгий вузький сарай з весело розфарбованими дверима. На дошці оголошень біля них сповіщалося про виставку робіт студентів. Не думав, що так сильно хвилюватимусь. Чого, власне, я боявся? Мене привели сюди перш за все міркування людяності й милосердя. Якби ж сказав відверто про свою професію й про те, яке відношення вона має до колишнього викладача живопису Роберта Олівера, то будь-якої інформації не отримав би взагалі. Можливо, мені щось і розповіли б, але зовсім мало.