Викрадачі

— Не треба, будь ласка… — вона знову сміється. Вона ненавидить ці пустощі між ними, що трапляються в такі хвилини — задоволення, яке можуть помітити інші. Хіба цей чоловік не розуміє, що він є членом її родини? Що він уже похилого віку? І знову вона відчуває непевність віку. Він уже встиг її навчити, що людина в душі не почувається старою — принаймні, допоки тіло не вимагає своєї сумної данини. Саме тому тато виглядає старішим, хоча насправді він молодший з братів, а цей художник з білим волоссям і срібною бородою, здається, не може вирішити, як йому поводитися.

— Годі, ma chere.[82] Я надто старий, щоб заподіяти тобі шкоду, а твій чоловік цілком схвалює нашу дружбу.

— А чому б він мав цього не схвалювати? — Вона хоче, щоб у її голосі бриніла образа, але втіха, що він поряд з нею, надто велика — й ось вона вже знову посміхається.

— Ну, що ж, добре. Ти сама завела себе в куток своїми доказами. Якщо не існує жодних заперечень з будь-якого боку, ти завтра вранці можеш вийти малювати зі мною. Мій приятель-рибалка, що мешкає на березі, стверджує, що дощу не буде — погода має бути такою гарною, що риба сама стрибатиме в його човен. А мені здавалося, що риба підстрибує вище якраз у дощові дні. — Він вимовляє це з акцентом жителів узбережжя, й вона сміється. Він простягає руку до моря. — Мені не подобається, що ти марно витрачаєш свій час на оце шиття. Коли великий художник починає розвиватися, йому потрібно бути на природі з пензлем у руці.

Тепер вона відчуває, як зашарілася, аж шия почервоніла.

— Не потрібно глузувати з мене.

Одразу він стає серйозним і бере її за руку — немов машинально, зовсім не для залицяння.

— Ні, ні. Я мовлю чисту правду. Якби я мав твоє обдарування, то не гаяв би жодної хвилини.

— Не гаяв? — Вона наполовину сердиться, наполовину готова заплакати.

— Ах, мила моя! Я незграбно висловився. — Він цілує їй руку на знак вибачення й випускає, перш ніж вона почне заперечувати. — Ти повинна знати, яка у мене велика віра в твою працю. Не обурюйся! Тільки ходімо зі мною разом малювати завтра вранці — тоді ти запам’ятаєш, як тобі це сподобається, а про мою незграбність і взагалі про мене швидко забудеш. Я ж просто супроводжуватиму тебе до найкращого краєвиду. Домовилися?

Знов це — його очима на неї дивився вразливий хлопчик. Вона провела рукою по лобі. Не може уявити собі, щоб кохала когось більше, ніж його в цю мить — не його листи, не його чемність, а самого чоловіка й ті роки, що зробили його довершеним, одразу впевненим у собі й дуже вразливим. У горлі їй сохне, вона обережно встромляє голку в шиття.

— Згодна. Дякую. Я обов’язково піду.