Викрадачі

— Знайшла! — закричала я, підстрибнула на ноги й витягла листи із серванта, де вони були заховані під підставками для чашок. — Знайшла і навіть знаю, як її звуть, бовдуре нещасний! Мері її звуть. Навіщо ти залишив листи в домі, якщо не бажав, аби я на них натрапила? — Я кинула листи на стіл, і Роберт узяв один з них у руки.

— А, Мері! — він підвів голову й мало не посміхався, втім, сумно. — Ну, це дрібничка. Не те що дрібничка, але це несерйозно.

Мимоволі я розплакалася — не стільки від того, що він зробив, скільки від того, що він бачив, якою я здатна бути: так театрально витягти ті листи й кинути перед ним на стіл. Не могла собі уявити, що це виглядатиме так принизливо.

— То ти гадаєш — це дрібничка, коли кохаєш іншу жінку? А на це що скажеш? — Я витягла з кишені клаптик його власного листа, того, що був поза сумнівом написаний його почерком, зім’яла й кинула йому в обличчя.

Він спіймав папірець і розгладив його на столі. Здається, я прочитала в нього на обличчі, що йому не віриться. Потім він прийшов до тями.

— Кейт, хай тобі грець, що ти забрала собі в голову? Вона ж померла. Померла! — Крильця носа й губи в нього побіліли, обличчя закам’яніло. — Вона давно померла. Ти що ж, гадаєш, я не віддав би все, аби тільки врятувати її, аби дати їй змогу малювати й надалі?

Тепер я схлипувала ще й від ніяковості.

— Померла?

Єдиний датований лист від Мері вказував на те, що вона була жива ще два-три місяці тому. Мені хотілося сказати, як годиться у таких випадках: «Ах, прийми мої співчуття». Вона потрапила в дорожню пригоду? Чому ж він в останні місяці й тижні не поводився, як людина, приголомшена горем? Нічого такого я в ньому не помітила. Можливо — якими б там не були їхні стосунки — він був до неї такий байдужий, що навіть і не переймався через її загибель? Але така думка здавалася надто жахливою: чи може людина бути настільки жорстокою?

— Так. Вона померла. — Останнє слово прозвучало з такою гіркотою, на яку він — наскільки я його знала — був неспроможним. — А я й досі її кохаю. У цьому ти, чорт забирай, маєш рацію, якщо тебе це влаштує. Не розумію, як тебе це обходить. Я її кохаю. Якщо ж ти нездатна зрозуміти, що то за кохання, то я не збираюся пояснювати. — Він підвівся на ноги.

— Мене це не влаштовує. — Коли я вже почала плакати, не могла спинитися. — Так виходить тільки гірше. Не знаю, що ти задумав, про що ти говориш. Ти навіть гадки не маєш, як я прагнула зрозуміти тебе. Але з нами все ясно, Роберте, й це мене влаштовує — так, влаштовує. — Я зняла китайську фарфорову вазу з серванта, де вона перебувала, щоб діти її не зачепили, й пожбурила у протилежну стіну. Вона розлетілася на дрібненькі уламочки над каміном, під портретами батьків мого батька, міцних людей із Цінціннаті. Одразу й пошкодувала, що розбила вазу. Про все шкодувала, крім моїх дітей.